Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича




НазваЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
старонка1/2
Дата канвертавання02.01.2013
Памер356.77 Kb.
ТыпДокументы
  1   2
© Мирослав Мельничук, Роман Рошкулець

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ЦІННІСНІ ВИМІРИ

НЕЯВНОГО ЗНАННЯ В НАУЦІ


У статті проаналізовано значення неявного знання, підсвідомих мотивів наукової творчості. Використано методологічні можливості психоаналізу й, особливо, постпозитивістських концепцій науки. Підкреслено важливість особистісних чинників розвитку наукового знання.

Ключові слова: епістемологія, методологія, неявне знання, постнекласична наука.

Актуальність теми зумовлена тим, що сучасна філософія науки, претендуючи на універсальність інтерпретації наукового поступу, з особливим інтересом ставиться до проблем наукового пізнання. Фактично епістемологія стала пріоритетною галуззю філософії науки. Свідченням тому є розвиток у сфері самої теорії пізнання, її трансформації, наприклад, у вигляді еволюційної епістемології тощо. Справді, наука продукує нове знання, осмислення й оцінка якого відбувається в етико-філософських концепціях. У компетенцію науки це не входить, її основне завдання – добувати нові факти, відкривати закономірності. Знання як особлива філософська категорія є альфою і омегою всього історичного розвитку науки, її метою і засобом. І хоча проблема природи наукового знання вже в античності стимулювала до роздумів великих мислителів, наприклад Аристотеля, до кінця її розв’язати так і не вдалося. Новітня філософська думка часто рефлексує з приводу змісту поняття «знання», але по-справжньому гострі дискусії породжують епітети, які зазвичай передують «знанню». Так склалося, що актуально тепер говорити про «точне» і «неточне», «практичне», «явне» і «неявне», про «достовірне» знання тощо.

У цьому дослідженні йтиметься про «неявне» знання, особливості його функціювання та роль у науковому пізнанні. Зазначена проблематика стосується багатьох актуальних у філософії науки проблем: аксіології науки, діалектики раціонального та ірраціонального, точного і неточного, гуманітарного і природничонаукового. «Неявне» знання об’єктом свого дослідження зробили такі науковці як М.Полані, Т.Кун, Н.Мудрагей, Д.Дубровський, М.Марчук, Ю.Мірошников, Ю.Перов, М.Мамардашвілі, К.Россіянов, А.Овсейцев, О.Чорткова та інші.

Проблеми неявного знання неодноразово викликали дискусії в рамках філософії науки. Ірраціоналізм став відправною точкою розвитку уявлень про такі латентні форми знання. М.Полані і Т.Кун у своїх працях дали розгорнуте пояснення поняття «неявного знання», пов'язуючи його з особистісними аспектами процесу наукового пізнання. В цьому вони були солідарними. Проте помітні й відмінності між їхніми концепціями. Так, М.Полані наголошує на особистісному підході до процесу формування наукових теорій. Виходячи з його концепції, існує інформація, що передається нетрадиційними мовними методами, а невербально, так би мовити, «поміж рядків», транслюється під час безпосереднього контакту, тому, вважає філософ, особливу увагу треба звернути на міжособистісні контакти вчених, які займаються однією науковою проблемою, адже такий контакт дає змогу обмінюватися невербалізованою, неявною, але дуже цінною інформацією: «Та велика кількість часу, яку студенти-хіміки, біологи і медики присвячують практичним заняттям, засвідчує важливу роль, яку в цих дисциплінах відіграє передача практичних знань і вмінь від учителя до учня. Зі сказаного можна дійти висновку, що в самому серці науки існують сфери практичного знання, котре через формулювання неможливо передати» [10, с.12].

Учений також наголошував на людиномірності наукового пізнання і, як наслідок, – суб’єктивності: «Тому що, будучи людськими істотами, ми неминуче змушені спостерігати Всесвіт з того центру, який перебуває всередині нас, і говорити про нього термінами людської мови, сформованої потребами людського спілкування. Будь-яка спроба повністю виключити людську перспективу з нашої картини світу неминуче веде до безглуздя» [10, с.20]. Людська причетність, залученість у процес пізнання, за Полані, – це неминуча його характеристика. Тут закладена одна з основних психологічних проблем пізнання. З одного боку, це особистісний, майже інтимний процес освоєння буття, конструювання власної наукової картини світу. З іншого боку, проблема в тому, що знання хоч і є інтелектуальною власністю особистості, але завше має стосунок до загальної наукової картини світу. Тому загальне наукове знання належить усім, так само як і особистості. Для вченого, за словами М.Полані, великий особистісний подвиг – поділитися власними досягненнями.

Очевидно, що філософське розуміння пізнання у М.Полані вимагає формулювання особливої методологічної конструкції, фундаментом якої є людиномірність і особистісна природа розвитку наукових теорій. Неявне знання – це знання, що перебуває в невербальній формі, або не враховується в загальній науковій картині світу. По суті воно є особистісним.

Натомість Т.Кун зводить суть неявного до соціально-культурних передумов, якими зумовлюється різне розуміння однакових речей. Наукові традиції диктують процес пізнання і його результати. «Люди, виховані в різних суспільствах, – зазначає він, – поводяться в окремих ситуаціях так, ніби вони бачать різні речі» [4, с.247]. Тобто пізнавальний процес залежить також і від особистісних передумов розуміння, які ніколи неможливо точно передбачити і спрогнозувати, тому що вони перебувають у латентній, неявній формі і задаються традиціями, зокрема науковими, які Т.Кун називає парадигмами [див.: 4]. Т.Кун доповнює теорію М.Полані новим підходом, який відкриває перед нами новий вимір – соціальне середовище; власне, Полані намагався наголосити на особистісній причетності до суспільного, але йому не вдалося переконати нас в факті існування неявного в науковому співтоваристві, соціальному середовищі, адже загальна доступність знання позбавляє його особистісних рис, і тому стирається грань між «явним» і «неявним». Кун наголошує на тому, що неявне має і соціальний характер. Така корекція вимагає від філософії осмислення проблем, які пов’язані з буттям суспільства, духовних цінностей соціуму, стереотипів, моди, ментальності тощо. Неявне знання, за Т.Куном, має високу методологічну цінність, адже більшість суспільних процесів, які безперечно впливають на ґенезу наукових теорій, містять латентну форму мотивації.

Згодом проблема неявного знання стала широко обговорюватись. У філософській думці сучасності вона вийшла за рамки вузького розуміння і зараз «неявне знання» асоціюється з інтуїцією, підсвідомістю, філософською рефлексією, неточністю наукових теорій. Л.Султанова, наприклад, характеризує неявне знання як обов'язкову умову успішності процесу пізнання в математиці, результатом якого є доведена теорема: «Можна сказати, що неявне знання і є тим інструментом, за допомогою якого, або, точніше, яким і здійснюється надалі саме математичне дослідження. Це саме та основа, на якій і формується фундамент, кістяк методу…» [11]. На певному етапі формування наукової теорії всі наявні знання забуваються, переходять у, так би мовити, «інкубаційну» фазу: «неявне знання це те, яким ми користуємося несвідомо. Можна сказати, що воно є результатом несвідомого умовиводу» [там само]. Отже, неявне знання – результат неусвідомленого мисленнєвого процесу. Неявне знання, вважає Л.Султанова, тісно пов’язане з особистістю вченого: «…неявне знання особистісне, а тому повністю пов'язане з індивідуально-психологічними особливостями особистості» [там само].

У сучасній науковій методології активно ведеться дискусія стосовно демаркації гуманітарних і природничих наук. Неявне знання має безпосередній стосунок до цього процесу, якщо ідентифікувати науки за критерієм точності – неточності: «Відомо, що з підвищенням точності наукового знання підвищується його об'єктивність, адекватність реальності» [3]. Загальноприйнято, що у справжній науці неприпустима безпідставність, недоведеність, неточність. Неявне ж знання, як бачимо, виходить за рамки такого розуміння науки. По-перше, мисленнєвий процес, оскільки він, як правило, не усвідомлюється, не дає можливості його описати і довести певне наукове твердження класичним способом. По-друге, особистісна природа неявного знання чіпляє йому ярлик суб'єктивності, що також небажано в «адекватних реальності» наукових теоріях. Тому неточність – це не завжди невідповідність реальності, вона має іншу форму – неявного знання.

Ще одна думка, яка заслуговує на увагу, висловлена Д.Дубровським. Філософ вводить у царину філософії науки поняття «незнання» як протилежне знанню. З існування різного типу співвідношень понять «знання» і «незнання» філософ доходить висновку стосовно епістемних ситуацій. У праці Д.Дубровського наголошується на тому, що існує: знання про знання, незнання про знання, знання про незнання, незнання про незнання. Нас особливо цікавить співвідношення «незнання про знання». Саме цю пізнавальну колізію філософ називає неявним знанням. Наука в образі колективного суб’єкта пізнання не підозрює про існування певного конкретного знання, що свідчить про відсутність проблемної ситуації в науці. Тут наукове пізнання не має сили, оскільки «незнання про знання» не може бути стимулом до пізнання. На нашу думку, тут доречною буде така метафора, де неявне знання – це скарб, а дослідник – шукач скарбів, він уже знайшов чимало скарбів, і знає, де лежать ще не відкриті, або знає про них, але не здогадується, де вони лежать. У будь-якому випадку він шукатиме скарби, але є такі, про які достовірно нічого не знає. Неявне знання насправді має ширші межі, не вичерпується тільки допроблемною епістемною ситуацією, проте заперечувати таку інтерпретацію не можна, тому що «незнання про знання» становить важливу частину розуміння неявного.

Як бачимо, проблема дуже актуальна і потребує детального аналізу, тому варто розробити певну класифікацію неявного знання. Отож, існує неявне особистісне, виражене у концепції М.Полані. Соціокультурні чинники також можна віднести до неявного знання, на що вказував Т.Кун. Якщо мова йде про ґенезу наукових теорій, важливою є також думка про те, що неявне – це несвідоме, але несвідоме цікавитиме нас остільки, оскільки воно стосується конкретно-наукового знання. Також є неявне як неточне знання. І зрештою неявне – як «незнання про знання».

Все вищезазначене є свідченням високого аксіологічного та методологічного потенціалу неявного знання в рамках філософії науки. Аксіологія науки по-новому розгортає перед нами царину неявного, демонструє його багатовимірність, а в симбіозі з науковим пізнанням стає основою наукової творчості. Тому, на нашу думку, розгорнутий аналіз аксіології науки здатен пролити світло на проблеми неявного знання.

Діалектика «пізнавальне – ціннісне», будучи однією з центральних проблем філософії науки, сягає своїм корінням аж до світоглядної системи І.Канта. У німецького класика така дихотомія виражена в протиборстві «чистого» і «практичного» розуму. Філософ наголошує на телеологічній природі пізнання, де основним когнітивним мотивом є симпатія, виражена в ціннісних настановах. Сучасна філософія науки також тяжіє до осмислення аксіологічних передумов пізнавальної діяльності. По суті питання «Яким чином ціннісні орієнтації можуть впливати на пізнавальний процес і, як результат, на науку загалом?» не втратило своєї актуальності. Хоч аксіологія наукового пізнання – досить поширена тема, не можна сказати, що вона вже цілковито досліджена в контексті сучасної філософії науки.

Інтерес до ціннісної компоненти пізнання зростає постійно. З одного боку, це зумовлено швидкими темпами розвитку техніки, з іншого – тенденціями до гуманізації сучасної науки. У більш глобальному розумінні відповідь на це запитання слід шукати біля витоків філософії науки, в її історичному розвитку. Паралельно з філософськими системами Конта, Маха, Вітгенштайна, Поппера, Куна, Полані та інших філософів, імена яких пов’язують не тільки з філософією, а й з природничими науками – фізикою, хімією та ін., розвиваються протилежні щодо ціннісних уявлень про людське буття філософські напрями. Йдеться про філософію життя, релігійну філософію, екзистенціалізм, де в особі К’єркегора, Ясперса, Камю, Сартра, Фуко, Ніцше, Гайдеґера, Шопенгауера та інших філософія апелює до «духу», волі, почуття.

Такий паралелізм думок відображає діалектичну єдність раціонального та ірраціонального у філософській думці ХХ ст., де Попперовій логіці та кумулятивізму протистоїть К’єркегоровий подвиг «воїна духу», Шопенгауерова «воля» та ін. Звертаючи увагу на проблему діалектики раціонального та ірраціонального, варто відзначити, що аналіз цих понять вельми синкретичний у наявній літературі. Загальноприйнято пов’язувати раціональне з розумом, логічними категоріями, поняттями, а ірраціональне з душевними поривами, «сліпими» бажаннями (за Шопенгауером), інтуїтивними формами пізнання. Таке протистояння представлене вже навіть згаданими вище вченими, але основа конфлікту закладена в самій людині і може бути означена протистоянням «духу» і «логосу», що породжувало суперечки вже серед старогрецьких мислителів.

Аналізуючи епістемологічну природу ірраціонального в світлі сучасних трансформацій науки та філософії науки, найбільш слушним, на нашу думку, є розуміння раціонального та ірраціонального, прихильницею якого є відома дослідниця Н.Мудрагей. З її праць ми дізнаємося, що раціональне – це лише необхідна умова комунікації. Раціональне – значить вимовне, доступне розумові: «Раціональне явище прозоре, тому його можна виразити дискурсивно, тобто поняттєво, вербально, воно має комунікабельний характер і тому здатне предаватись іншому в раціональній формі» [9, с.75]. Ірраціональне ж, за Н.Мудрагей, невербальне. До такого висновку авторка дійшла, аналізуючи філософію німецького мислителя А.Шопенгауера, порівнюючи ірраціональне з пізнанням, містика якого невимовна, некомунікабельна. Проте ірраціональне потенційно може стати раціональним. «Ірраціональне таке, що сповна може бути раціоналізованим. Практично це об’єкт пізнання, який спочатку постає як шуканий, невідомий, непізнаний. У процесі пізнання суб’єкт перетворює його в зрозуміле, логічно виражене, загальне знання…Більш коректно подібне ірраціональне слід позначити як «ще-не-раціональне». Виходячи з цього, можна дійти висновку, що наукові проблеми також стосуються ірраціонального. Проте дослідниця обґрунтовує й іншу думку, згідно з якою ірраціональне існує саме собою, непізнаване і, відповідно, позбавлене потенції вербалізації. Під цим, власне, розуміється все те суто людське, що визначалося греками як «дух».

Виходячи з цього дуалістичного розуміння ірраціонального, треба детальніше обґрунтувати поняття неявного знання. Неявне, з огляду на його концептуальні особливості, сформульовані Т.Куном, М.Полані та іншими, відноситься до сфери ірраціонального. Аргументів чимало: по-перше неявне знання є невербальним і не відноситься до комунікативного рівня, по-друге, цей тип знання передбачає цілу низку ментальних, ціннісних, екзистенційних, іманентних когнітивних мотивів. Очевидно, що неявне як певна філософська категорія має своєрідні онтологічні та пізнавальні межі, тому абсолютно ототожнювати ірраціональне і неявне немає сенсу. Аналогічно безрезультатними виявляться спроби співвіднести ці поняття, сподіваючись, що зміст одного повністю вичерпає інше. Неявне баланасує на межі між розумом і тим, що є його противником (пристрасті, афекти), воно частково вже сформульоване у звичній раціональній формі, тільки не виражене, тоді як ірраціональне є антонімом розуму, але не його запереченням і потенційно, як про це говорить Мудрагей, характеризуючи другу форму ірраціонального, не може бути вербалізоване; це до певної міри ті ж самі пристрасті й афекти, тільки діапазон почуттів, який вони охоплюють, значно ширший.

Співвідносячи неявне з мудрагеївською «ірраціональністю самою собою» (невербалізованою), можна охарактеризувати його як постійно діючий стимул, який не піддається досконалому раціональному поясненню, але його ефект і наслідки діяльності, спровоковані ним, дозволяють нам про нього говорити. Найбільш вдалою тут, на нашу думку, буде аналогія з психоаналізом. Психоаналітик у цьому випадку сприймає пацієнта так само, як філософ – наукову теорію. В результаті аналізу він формулює певні припущення щодо хвороби пацієнта, його комплексів і, як результат, причини самого неврозу. Він виявляє причини, якими породжено хворобливі симптоми, і вербалізує їх пацієнту, після чого, зазвичай, симптоми неврозу проходять. Насправді психоаналітик надає раціональної форми прихованим і витісненим ірраціональним компонентам психіки (несвідомому), він пояснює їх, робить доступними розумінню самого пацієнта і його свідомості, але він ніколи не в змозі подолати їх ірраціональну природу. Попри всі переваги і достоїнства психоаналізу, він неспроможний раціоналізувати самі процеси, які протікають у підсвідомості. Навіть після скурпульозного тривалого психоаналізу всі витіснені «психічні об’єкти» зоставатимуться на своїх місцях, а їхня природа буде залишатись ірраціональною. Неявне знання в певній системі наукових теорій має схожий статус з несвідомим у людській психіці, воно так само піддається аналізу, але не раціоналізації, тому що його проблематика, як уже згадувалося, розташована між раціональним та ірраціональним.

Опираючись на таку модель, ми можемо побачити аксіологію знання з іншого погляду. Будь-яке знання має певну цінність, воно не може бути нейтральним в аксіологічному розумінні, а ціннісна компонента надає істині забарвлення особистісності, передбачаючи активну роль і потенції суб’єкта пізнання [див.: 7]. Як уже було показано на прикладі Канта, ціннісна компонента пізнання певною мірою приховує від нас справжні когнітивні мотиви, що на наш погляд можна розцінювати як елемент неявного. Але не варто впадати у суб’єктивізм, оскільки цінності, за великим рахунком, є вселюдськими, універсальними і вплив, який вони здійснюють у сфері наукового пізнання, має глобальний характер.

Сучасні філософи, в силу актуальності зазначених проблем, намагаються знайти компроміс між аксіосферою буття людини та логікою наукового дискурсу. Яскравим прикладом такого філософського пошуку є праця М.Марчука «Ціннісні потенції знання», де автор аналізує цілу низку актуальних питань сучасності, пов’язаних з співвідношенням наукового пошуку та ціннісних орієнтацій. В одному з розділів автор апелює до ірраціонального знання, підкреслюючи, що ціннісний потенціал науки в методологічному аспекті значною мірою визначається ірраціональними сферами наукового пізнання: «Цінність ірраціональної компоненти в історії світоглядної думки пояснюється не лише надзвичайно важливим значенням емоційних і вольових чинників духовного розвитку людини, а й необхідністю постійно врівноважувати або ж нейтралізувати крайнощі раціоналізму, прихильники якого з презирством охрестили таке втручання «моралізаторством», розуміючи під цим усе те, що стосується позапізнавального, тобто не лише морально-вольового, а й емоційно-художнього ставлення людини до світу» [7, c. 133]. Понад те, ірраціональне стає першочерговим, коли досліджувати пізнавальний процес з погляду мотивації. Ціннісне ставлення до істини є визначальним критерієм потрібності пізнання тієї чи тієї сфери буття: «істина має прямий стосунок і до моральної потенції мислення. Часто боротьба за науковий розум набуває моралістичного забарвлення, позаяк апелює до обов’язку вченого, тобто спонукає захищати істину як цінність, протиставляючи її всім іншим цінностям» [c. 144]. Отже, ми наблизилися до розуміння ірраціональної компоненти в самій істині як кінцевому результаті пізнавальної діяльності. Очевидно, що істина (за діалектичним принципом) є боротьбою протилежностей, але яке місце неявного в цьому контексті – нам ще треба з’ясувати.

Ми вже визначили, що неявне – особлива філософська категорія, воно не належить винятково розумові, не будучи водночас і його альтернативою чи антонімом, тому досліджувати його потрібноно з іншого погляду. Проте для того, щоб відповісти на питання, пов’язані з аксіологією наукового пізнання та місцем у ньому неявних елементів, нам варто перш за все визначити методи, якими можна пізнавати саме неявне.

Неявне знання – дискурсивний феномен сучасної філософії науки. Цей термін з’явився завдяки М.Полані. Цей філософ-постпозитивіст активно розвивав проблемне поле філософії науки на основі особистісних когнітивних мотивів. Запропонована ним модель наукового пізнання базувалася на безпосередній передачі досвіду від ученого-науковця до учня чи іншого вченого. За логікою М.Полані, в науці існує сфера знання, що не піддається вербалізації, тому існує неявно [див.: 10]. Інший постпозитивіст – Т.Кун «звинувачує» у викривленнні сприйняття різні ментальні настанови [див.: 4].

Власне, методологічна модель, запропонована М.Полані, не має чіткої структури, через те, що в силу специфіки неявного знання чітку методологію, котра би відповідала основним критеріям функціональної методології науки, сформувати практично неможливо. Для кращого розуміння методологічної проблематики неявного знання варто провести паралелі з психоаналізом. Підсвідоме, котре, за визначеннями філософів, також відноситься до неявного (Л.Султанова), використовує ресурс свідомості, оскільки саме не може проявитися безпосередньо. Техніки психоаналізу, сформульовані З.Фройдом, дозволяють розпізнати лише діяльність несвідомого на основі снів, помилкових дій, або висловлень. Так само, апелюючи до наукового поступу, та користуючись науковою методологією, можна судити про неявне на основі «помилок».

Позитивізм і неопозитивізм сформував основні методологічні принципи сучасної науки. Озброївшись принципом кумулятивізму та фальсифікації, К.Поппер окреслив модель поступового та стабільного розвитку науки, критерії істиності та практичності наукової теорії, де немає місця для будь-яких «помилок». Під помилками ми розуміємо всі пізнавальні феномени, які не вписуються в рамки еволюції теорії – інтуіція, особистісне, підсвідоме, неточне. Всі «промахи» пов’язані з ірраціональними компонентами людської природи, і є саме тим матеріал для аналізу, за допомогою якого можна дослідити специфіку неявного знання.

Л.Султанова запропонувала, на наш погляд, дуже цікаву методологічну модель. На її думку, більшість наукових відкриттів пов’язані з підсвідомими переживаннями самого науковця, в голові якого, в так званий інкубаційний період, відбувається наукове відкриття, раціоналізується а потім вербалізується за короткий період часу, що називається моментом просвітлення. Багато хто це пов’язує з ірраціональною природою самого розуму, але в цьому випадку ми знову впали б в абсурдність, оскільки сам процес пізнання з участю неявного знання ніби описаний (раціоналізований), але знання про ці процеси не дає нам ні найменшої можливості впливати на нього, або змінити. Тому прагматичний момент у даному випадку відсутній.

Іншим методом, за допомогою якого можна розширирти межі епістемології, запропонований самим М.Полані. Мається на увазі практика, наочне перейняття досвіду в іншої людини. Цей метод широко застосовується в сучасні педагогіці. Студенти постійно користуються ним, всотуючи разом зі знаннями культуру мислення, парадигмальні настанови, і ще масу необхідних знань, які неможливо передати вербальними методами, користуючись виключно мовою. Цей метод також не є досконалим, адже не майже неможливо прослідкувати момент отримання нового знання, він розмитий і нечіткий, а судити про набуті знання з упевненістю можна лише тоді, коли вже ними користуєшся, коли наукове пізнання рухається в напрямі, визначеному методологічно-стилістичною його моделлю, сприйнятою неявно.

Спробуємо конкретніше глянути на неявне знання з позиції методології. Очевидно, найближчим до неявного знання в методологічному розумінні є психоаналіз, адже він може відкрити оку дослідника приховані, неявні мотиви наукової діяльності. Психоаналіз уже давно став цікавити філософів у першу чергу як методологічна модель, тому його реалізація в рамках філософії науки концептуально важлива для розуміння неявних чинників ґенези наукових теорій, що також є формою неявного знання.

Методологічна спроба враховувати особистість ученого, науковця, належить, як ми вже згадували, М.Полані. У праці «Особистісне знання» філософ обґрунтував ідею можливості передачі інформації не тільки класичними (вербальними) методами. Суть концепції М.Полані зводилася до виявлення закономірностей і природи передачі особистісного знання, під яким він розумів цілий ряд особливостей спілкування між науковцями. Виходячи з переконання філософа, тільки живе спілкування між ученими є об'єктивно виправданим способом передачі інформації. Звідси випливає, що науковий поступ багато в чому залежить від можливості регулярного «живого» спілкування вчених між собою. Саме з такою метою створюються наукові інститути, організовуються конференції. Врешті-решт можливість ділитися досвідом – основна умова еволюції людського інтелекту. Також М.Полані наголошував на психологічних особливостях пізнавального процесу, оперуючи при цьому поняттями психоаналізу: «Загостреність, яка притаманна нашій інтелектуальній пристрасності, ми знаходимо в енергії потягів, у жаданні, у приступах страху. Вже раніше ми визнали імпульси найбільш примітивними проявами активного принципу, за допомогою якого ми оволодіваємо знаннями й утримуємо їх» [10, с.248]. Він також стверджував: «Відкриття – це акт, у якому задоволення, підкорення необхідності й загально-зобов’язуюча сила нерозривно поєднані" [10, c.302]. Філософ ураховував первинні когнітивні мотиви наукової творчості, які активно досліджує психоаналіз. Це одна з багатьох точок дотику психоаналізу і філософії науки, що свідчить про високу його методологічну цінність.

Психоаналітичний метод виник наприкінці ХІХ століття. Його засновником був З.Фройд, який сформулював основні принципи і поняття. З погляду цього вчення, про людину можна сказати, що це істота, яка керується в своєму житті бажаннями, а бажання є мотивуючим принципом і результатом психічної діяльності головного мозку. Іншими словами, задоволення своїх бажань – основна мета людини. Характеризуючи психоаналітичне вчення в загальних рисах, варто відзначити ще й такі моменти. Психоаналіз постійно еволюціонує; будучи унікальним і універсальним методом, він завойовує нові сфери науки. Його застосування знайшло відображення в усіх суспільних науках і продовжує розширюватися. Витоки психоаналізу знаходять у працях відомих філософів ХІХ ст. – Ф.Ніцше та А.Шопенгауера, і хоча сам З.Фройд заперечував цей факт, очевидно, що філософія має безпосередній стосунок до розвитку вчення про несвідоме.

Методологічний потенціал психоаналізу полягає в акцентуванні уваги на особистості вченого з метою виявлення універсальних психічних якостей, довести існування яких означало б отримати нове розуміння розвитку сучасної науки в цілому. Вчений – це передусім дослідник, людина, що керується когнітивними мотивами у своїй діяльності. Назвемо їх вторинними мотивами, або явними, тому що насправді жага пізнавати світ і робити нові відкриття в науці часто мають цілком іншу мотивацію – неявну, про яку власне й піде мова далі.

Передусім варто уточнити, що концептуальною особливістю сучасної науки є інституалізація, що передбачає створення наукових товариств. Під науковим товариством варто розуміти групу вчених, дослідників, які займаються однаковою проблематикою. Це змушує нас також розглядати наукові спільноти як окремі структурні одиниці у великій «кузні науки», і це дає нам широке поле для роздумів і застосування психоаналітичного методу.

Ідея аналізувати когось без його на це згоди належить З.Фройду, який, використовуючи художні твори письменників, намагався виявити психічні відхилення, або розлади їх авторів. Про такі спроби нам можуть розповісти твори засновника психоаналізу «Достоєвський і батьковбивство», «Мотив вибору скриньки», «Психоаналіз і культура». Пізніше послідовники З.Фройда також робили спроби аналізувати підсвідоме видатних особистостей. Наприклад, Е.Фромм, перу якого належить відома праця «Адольф Гітлер – класичний випадок некрофілії», намагався окреслити психологічні особливості та природу комплексів відомого політичного діяча середини ХХ ст. Адольфа Гітлера. Його роботи стали цінним доробком і активно вивчалися й використовувалася не тільки психологами, а й вченими різних галузей суспільного знання.

Це говорить про нові можливість застосування психоаналітичного методу. В принципі Е.Фром на цьому активно наголошував. Про це свідчить ще одна, не менш відома його праця «Втеча від свободи», яка внесла чималий вклад у розвиток суспільних наук, прояснила певні моменти функціювання суспільства, породивши при цьому низку серйозних дискусій. Очевидно, що можливість такого широкого застосування психоаналізу не може залишитися поза увагою, тому нашою метою було прояснити окремі неявні мотиви творчості. «Сучасний психоаналіз бачить джерело людської творчості не так у реалізації підсвідомих інстинктів (libido і destrudo), як у вселюдському бажанні перетворити чуже, інше, незрозуміле й тому – небезпечне, «не-моє» на знайоме, затишне і комфортне «моє» » [8, с.13]. Під «не-моїм» будемо розуміти неявне як невідоме, недосліджене й тому загрозливе. Зрозуміло, наскільки актуальним і сучасним є такий підхід до розуміння ґенези наукових теорій.

Висновок. Отже, резюмуючи все сказане, можна дійти висновку, що неявне розгортається в царині всієї повноти діалектики раціонального та ірраціонального, будучи окремою та універсальною філософською категорією, котра потребує більш детального аналізу в контексті аксіології науки. Для нас важливо, що сучасний науковець – це перш за все людина і творець нових ідей, підходів, методів у науці. Як людина, вчений, по-перше, піддається множинному впливу нашого з вами динамічного суспільства, по-друге, керується певними мотивами, стимулами у своїй науковій діяльності, по-третє, наука є способом його самовираження і, певною мірою, стилем життя, що має свою специфіку.


Література

1.Дубровский Д.И. Обман. Философско-психологический анализ /Д.И.Дубровский. – М.: Изд-во «РЭЙ». 1994. – 120 с.

2.Жан-Батист Ботюль. Сексуальная жизнь Иммануила Канта //Логос, 2002. – №2 (33). – С.156-187. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ruthenia.ru/logos/number/2002_02/10.htm

3.Келле В.Ж. Точное и неточное в социально-гуманитарном знании. В.А.Смирнов как методолог. /В.Ж.Келле [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.philosophy.kiev.ua/iphras/library/phnauk4/KEL.htm

4.Кун Т. Структура научных революций /Т.Кун /Пер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 605 с.

5.Лейбин В.М. Психоанализ: Учебное пособие. 2-е изд. / В.М.Лейбин.– СПб.: Питер, 2008. – 592 с.

6.Мераб Мамардашвили. «О психоанализе». Лекція [Електронний ресурс] /М.К.Мамардашвілі. – Режим доступу: http://anthropology.rinet.ru/old/5/mm_psihoanaliz.html

7.Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання /М.Г.Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

8.Моренець Н.В. Образ іншого – від первинного нарцисизму до аргументу ідеологічної риторики /Н.В.Моренець //Наукові записки Т. 20-21. Теорія та історія культури, 2002 р.

9.Мудрагей Н.С. Раціональне – ірраціональне: взаємодія та протистояння /Н.С.Мудрагей //Исторические типы рациональности. Том 1. – М 1995, с. 71-114.

10.Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии /М.Полани. – М.: Наука, 1985.

11.Султанова Л.Б. Роль интуиции и неявного знания в формировании стиля математического мышления [Електронний ресурс] /Л.Б.Султанова. – Режим доступу: http://claw.ru/1news/referaty/psixologiya/rol-intuicii-i-neyavnogo-znaniya-v-formirovanii-stilya-matematicheskogo-myshleniya.html


Автор Мельничук М.І., Козменко М.

Назва Ціннісні параметри гуманізації сучасної науки в контексті проблеми неявного знання

Дата публікації /випуску 2011

Видавець Чернівецький національний університет

Бібліографічний опис Мельничук М., Козменко М. Ціннісні параметри гуманізації сучасної науки в контексті проблеми неявного знання / Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 541 – 542. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 69-73 с.

Мова українська

Тематика і ключові слова Осмислюються ціннісні аспекти гуманізації науки у взаємозв’язку зі становленням постнекласичної методології, в контексті якої набуває дедалі більш вагомого статусу неявне знання.

Ключові слова: антропологічний потенціал, гуманізація, неявне знання, постнекласика, цінність.

Анотація

Summary

Melnychuk M., Kozmenko M. The Value Dimentions of Humanization of Modern Science in Terms of the Problem of Hidden Knowledge. The article considers the value aspects of the humanization of science in interrelation with the establishment of post-non-classical methodology in terms of which the hidden knowledge receives a new status. Keywords: anthropological potential, humanization, hidden knowledge, post-non-classical, value.


  1   2

Дадаць дакумент у свой блог ці на сайт

Падобныя:

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Для спеціальностей – 040106- екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconМіністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича географічний факультет
Список викладачів з інших факультетів, що читають дисципліни на географічному факультеті

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Проводиться порівняльний аналіз творчості Лесі Українки та Ліни Костенко в контексті філософії Ф. Ніцше, значення його антропологічних...

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Ключові слова: етика, мораль, етос, етика науки, етос науки, філософія науки, амбівалентність ціннісного вибору вченого

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
У статті досліджуються причини появи антисцієнтичних течій у філософії та їхній вплив на формування філософії та методології науки;...

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconБогдана Манчул Черн івецький національний університет імені Юрія Федьковича
Висвітлюються провідні тенденції розвитку постнекласичної науки, зокрема пошуки шляхів І методів міждисциплінарного синтезу, покликаного...

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconХарківський національний університет імені в. Н. Каразіна історичний факультет
«Университетская идея в Российской империи ХVIII – начала ХХ веков» (М.: Росспэн, 2011), укладачами якої є професор А. Ю. Андрєєв...

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconФедьковича Круль Галина Ярославівна удк 911. 37(477. 85) (091)
Робота виконана у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича Міністерства освіти І науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича icon Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Донецький національний медичний університет ім. М. Горького; адреса: 83100, м. Донецьк, пр-т Театральний, 23, кв. 10

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconКиївський національний економічний університет імені вадима гетьмана
Робота виконана на кафедрі міжнародного менеджменту двнз «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» Міністерства...

Размесціце кнопку на сваім сайце:
be.convdocs.org


База данных защищена авторским правом ©be.convdocs.org 2012
звярнуцца да адміністрацыі
be.convdocs.org
Галоўная старонка