Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література




НазваМетодичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література
старонка2/4
Дата канвертавання15.01.2013
Памер0.61 Mb.
ТыпМетодичні рекомендації
1   2   3   4

Микола Садовський

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М.Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російське-малоросійських артистів під орудою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і трупа М.Кропиви ицького.

Діяльність Миколи Садовського та Марії Заньковецької розпочалася в липні 1900 року в Полтаві виставою "Глитай, або ж Павук". Через півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві перший стаціонарний український професійний театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського ставила українські, російські та зарубіжні п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагічних ролей.

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль гетьмана. І.Мар'яненко згадував його виступ: "У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".

Найулюбленішою роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Суперечливий образ освіченого козака, спочатку ватажка повстанських мас, а потім ревного служителя польської шляхти, вдавався М.Садовському особливо. Ось як виглядала остання частина твору у виконанні корифея: "Похиливши голову, Чалий запитував: "Що ж брати мої хотять?" Йому відповідали, що настав час розплатитися за всі кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можливість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. "За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, — виголошував вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила".

Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали його. Технічно це робилося так: шабля Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходила ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю.Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М.Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М.Садовський був напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола. Актора весь час тягло додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був М.Садовський до театру Л.Курбаса та й самого режисера театру "Березіль", але ці думки залежали від того, що надто різними були течії цих творчих театральних угруповань.

Повернувся М.Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував дух колективізму настільки, що режисер взагалі втрачав провідну роль у трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".

Разом із Саксаганським і Садовським театральна трупа здійснила у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити Марію Заньковецьку, яка довгі роки була його дружиною і яка все ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.

У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М.Старицького та М.Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для глядачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про якого В.Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у водевілі М. Старицького «Якби ковбаса та чарка...», неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пепьонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високопрофесійно виступав П.Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуиа чи Гната Голого. М.Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні поради про створення сценічного образу у статті "Моя робота над роллю" театральній молоді адресував працю "До молодих режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши всього дві драми такого жанру — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Кисві на Байковому кладовищі.

Іван Карпенко-Карий

Іван Карпович Тобілевич народився 17 вересня 1845 року в с. Арсенівка біля Єлисаветграда на Херсонщині в родині дрібного шляхтича, управителя панських економій.

Батько драматурга був людиною розумною, дотепною, з великим досвідом вдумливо прожитого життя. Саме від нього взяв Іван у спадок “силу всяких спостереженнів та життєвого досвіду, з якого потім немов з багатого джерела черпав, раз у раз користуючись у своїх творах” – писав с. Єфремов.

Мати І. Тобілевича, Євдокія Зіновіївна Садовська, до шлюбу була кріпачкою пана Золотницького, походила з давнього козацького роду.

Через матеріальну скруту Іван Тобілевич змушений був обмежитися незначною офіційною освітою. Після неминучої тоді науки у дяка, подальшу освіту він здобув у трикласній повітовій школі в невеличкому місті Бобринці. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він школу в числі найкращих учнів. Його могутній інтелект розвивався шляхом постійної самоосвіти, що було характерним для більшості українських письменників.

Коли І.Тобілевичу виповнилося чотирнадцять років, для нього почалася сувора школа чиновницького життя – типовий шлях українських митців. Юнак працює писарем у канцелярії станового пристава в Малій Висці, а згодом – в Бобринці, Херсоні та Єлисаветграді (1869 – 1883 ).

Перебуваючи в Єлисаветграді, Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля і разом із своїм другом М. Кропивницьким читає твори західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Корило – Мефодіївського товариства і товаришем Т.Г.Шевченка.

Палке захоплення театром – ще одна сфера духовних інтересів І. Карпенка – Карого, яка згодом переважила всі інші. Є чимало свідчень, які пояснюють незвичайну для сільського хлопця, згодом провінційного службовця-чиновника, просто-таки побожну любов до театру, яка визначила увесь його життєвий шлях видатного актора й великого драматурга.

Материні оповідання про виставу “Наталка Плотавка”, можливо були тим першим поштовхом, що спрямував увагу хлопця до театру. Згодом додалися власні враження від вистав у Єлисаветграді. У 60-х роках досить значні аматорські сили - Тарнавський, Островерхий, Безрадецька - систематично виставляли українські та російські п’єси; гастролювали театральні трупи Жураховського і Молотковського, репертуар яких був представлений творами І. Котляревського, Г. Квітки, М. Вщенка – Захарченка; на гастролі приїжджав навіть великий англійський трагік Джеймс Олдрідж, гру якого І. Тобілевич пам’ятав усе життя.

У Бобринцях на початку 60-х років був організований любительський артистичний гурток, яким керував актор української трупи Голубовський. Активними учасниками цього гуртка стали молоді чиновники ратуші М. Кропивницький та І.Тобілевич. Саме тут, у повітовому Бобринці, Іван Карпович утвердився і зміцнів як професійний актор і як театральний критик, гідно поповнивши лави тих, хто дбав про українське культурне відродження.

Наприкінці 70-х років І. Тобілевич пробує перо як прозаїк, пише декілька оповідань, з яких побачило світ лише одне – “Новобранець”.

Кожного року саме в косовиці та в жнива, він брав відпустку й вибирався на село. Недалеко від Єлисаветграда його дружина, Надія Карлівна Тарковська, дочка місцевого дідича, мала шматок землі ( хутір “Надія” ), де Тобілевичі тримали маленьке хазяйство. Ціле літо Іван Карпович працював на землі як звичайних хлібодар.

В часи, коли Карпенко – Карий починав свою мистецьку діяльність, український театр ледь-ледь животів, знемагаючи в ярмі царської цензури та в цупких лапах місцевої - повітової і губернської – адміністрації. Навіть такі, так би мовити, невинні з точки зору критицизму п’єси, як “Доля” м. Стеценка чи “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака – Артемовського, визнавалися “неудобными для представления на сцене”. Внаслідок посилення цензурних утисків все менше ставало письменників, охочих, як тоді казали “писати для стола”.

І ось тоді з небувалою силою спалахнуло театральне обдаровання українського народу, виблискуючи сузір’ям виняткових талантів, дивуючи весь цивілізований світ барвами свого мистецтва. Поява таких майстрів сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Карпенко – Карий, Марія Садовська, М. Старицький, Г. Затиркевич – Карпинська, та інших була майже дивом. На служіння мистецтву, на боротьбу, на подвиг їх запалювала висока патріотична ідея, всі вони усвідомлювали. Що виступають захисниками прав людини, оборонцями інтересів пригнобленого народу.

Утворення в 1882 році першого професіоального українського театру мало винятково важливе значення для розвитку української демократичної культури. Новий театр вимагав нового репертуару. Нелегка це була справа за умов самодержавного ладу. Проте ентузіасти знайомилися: І.Карпенко – Карий, М. Кропивницький, М. Старицький. Особливо велика заслуга у створенні нового репертуару І.Карпенка – Карого. Це він із завзяттям, гідним подиву, боровся за реалізм в українській драматургії, за утворення мистецтва демократичних ідеалів, за те, щоб п’єси були відображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями.

Отже, “екстраваганцій” у секретаря поліції було чимало, що привертало до нього увагу урядовців. У жовтні 1883 року, за декілька років до пенсії, І. Тобілевича було звільнено з посади. “ Російська бюрократія, - констатує з цього приводу С. Єфремов, - втратила чиновника поліції Тобілевича, а Україна прибрала невтомного громадського і культурного діяча, драматурга і артиста - І. Карпенка – Карого”.

70 – 80 роки позначені для Івана Карповича родинними нещастями. Померла мати, за нею після тривалої хвороби померли улюблениця батька старша дочка Галя і дружина Надія Кирилівна – вірний друг і помічник у житті. Залишивши осиротілий хутір і чотирьох молодших дітей на батька, І. Тобілевич вступає до трупи М.Старицького. Вже перші кроки І. Карпека – Карого як актора - професіонала засвідчили його неабиякий сценічний талант, що виявився у стилі гри, манері. У численних рецензіях підкреслювались такі його достоїнства , як художня простота, прекрасна мова, тонкі відтінки у передачі почуттів, непідробний гумор і почуття міри в усьому.

Тим часом завершилося слідство у справі єлисаветградського гуртка, і за вироком суду І. Тобілевичу було запропоновано виїхати на три роки в будь – яке місто Росії. Він вибирає Новочеркаськ, де працює ковалем – молотобійцем, а згодом відкриває палітурну майстерню. В роботі його підтримує дружина Софія Віталіїївна, молода артистка трупи М. Старицького, яка приїхала до Новочеркаська ділити всі негаразди зі своїм чоловіком. Подружжя пробуло у цьому місті майже три роки. Тут були написані п’єси: “Бондарівна”, “Наймичка”, ”Розумний і дурень”, “Мартин Боруля”, “Безталанна”. У 1886 – 1887р.р. ці твори були опубліковані. Отже, І. Карпенко – Карий увійшов в українську літературу впевнено, з чималим набутком.

Лише в 1887р. Іван Карпович одержав дозвіл проживати на хуторі “Надія”. Нарешті 10 грудня 1888р. гласний нагляд поліції було замінено на негласний і драматург одержує дозвіл виїжджати з хутора і перебувати, де забажає, за винятком Москви і Петербурга. Він повертається на сцену, працює з величезним ентузіазмом. На цей час у репертуарі міцно закріпилися його п’єси: “Безталання”, “Бондарівна”, “Наймичка”, “Чортова скала”, “Мартин Боруля”, “Розумний і дурень”. Рецензенти численних газет відзначають працю “видатного за своїм талантом драматичного письменника”.

Вже в 1894р. про І. Карпенка – Карого говорять в трьох іпостасях: як неофіційного керівника трупи, чудового артиста, талановитого драматурга. Особливл високо оцінювали критики гру І. Карпенка – Карого в його комедіях, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”.

У цьому ж 1894р. І Франко в статті “Русько – український театр” називає І. Карпенка – Карого творцем українського репертуару. Цей період життя українського драматурга високо оцінив Єфремов.

1890р. І. Карпенко – Карий ( разом з братом П.Скасаганським ) очолив “Товариство російсько – малоросійських артистів “, в репертуарі якого переважали його п’єси.

І. Карпенко – Карий любив писати на хуторі “Надія”і не терпів, коли йому перешкоджали. Тож недаремно сповідався С.Єфремову : “А люблю працювать, коли тихо навколо, як от у Надєжді”. І справді, літній відпочинок на хуторі щоразу давав в театрові нові твори: “Хазяїна”(1900), “Гандзю”(1902), “Суєту”(1903), “Життєйське море”(1904).

Останні роки життя І. Карпенка – Карого були досить тяжкими, трагічними. Розруха (внаслідок подій першої російської революції 1905р.) відбилася на театральній справі і вона почала занепадати. Глибока втома, страх за дітей, смертельна хвороба ( рак печінки ) – все це за декілька років передчасно звело письменника в могилу.

Помер І. Карпенко – Карий 2(15) вересня 1907р. у Берліні, куди поїхав на консультацію щодо хвороби до професора Боаза. Тіло його було перевезено на Україну й поховано на кладовищі села Карлюжини, поблизу рідного хутора “Надія”.

На кам’яній плиті плиті під високим дубовим хрестом напис: “Люди вмирають - ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, і дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер і прозріють, тебе в сім’ї своїй вольній, новій спом’януть”.

На винятково складному тлі економічного, політичного і культурного життя останніх десятиріч ХІХст. Зародився український професійний театр, провідними діячами якого були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко – Карий. У цій славетній тріаді І. Карпенкові – Карому належить особлива роль – у творчості він ніби підсумував зусилля своїх попередників і сучасників, синтезував те краще, що було в реалістичній, а почасти й романтичній драматургії, плідно реформував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми (поглиблення соціальності і психологізму) Вже перші п’єси І. Карпенка – Карого, написані на початку 80 – х років, засвідчують дві лінії жанрово – тематичного і стильового спрямування творчості драматурга. Одна з них представлена соціально – побутовою драмою “Бурлака” (1883) та сатиричною комедією “Підпанки” (1883), написаними в реалістичних тонах; друга – історико – романтичною драмою “Бондарівна” (1884). Ця подвійна орієнтація - на театр реалістично – побутовий – залишилася у драматурга на все життя. У ранній творчості простежується поєднання стильових течій, певний стильовий сенкритизм.

Особливо це стосується “Бурлаки” – першої драми І. Карпенка – Карого, що створювалася протягом тривалого часу і більшою мірою відбила художні шукання молодого автора. Звернувшись до психології селянина, її змін у складну пореформену добу, драматург зосередив увагу на двох моментах. Перший – як характери і конкретні людські стосунки формуються, визначаються соціальними та економічними чинниками і другий – як сильна, непересічна, яскрава особистість може зруйнувати весь усталений хід подій, піднятися над гнітючою буденністю, виявити й утвердити інші, вищі моральні та етичні цінності.

Гостру викривальну спрямованість п’єси добре бачили і критика, і царська цензура. У висновку цензурного комітету, зокрема, зазначалося, що драма, “не лише не можлива до постановки на сцені, а й підлягає забороні до друку”.

Таким чином, уже в першому своєму творі І. Карпенко – Карий взяв чіткий курс на створення суспільної драми в новітньому смислі цього терміну – “драми маси, драми боротьби різних суспільних груп між собою” (Леся Українка) – жанру, що народився в останні десятиріччя ХІХст.

Нові тенденції в драматургії, заявлені в ранній період творчості І. Карпенка – Карого, знайшли свій подальший розвиток і утвердження в період зрілості – в соціально – психологічній драмі та комедії.

У 1885 р. драматург створює соціально – психологічну драму “Наймичка”, що незабаром стала театральною класикою. П’єса ( після “Бурлаки” і “ Підпанків “) продовжує розкривати у морально – етичному напрямку тему нових “ хазяїв села “.

Відзначаючи той факт, І. Карпенко – Карий новаторськи реформував сімейно - побутову драму, критик і театрознавець В.О.Сахновський писав: не індивідуальні властивості характеру героя, а сукупність життєвих умов, які визначають його поведінку ставали поштовхом до драматичної дії. Для І. Карпенка – Карого цей принцип має універсальне значення. Йому підлягають і ті характери, які розкриваються в сфері ліричній, побутовій, сімейній”. Це визначення можна уточнити, не протиставляючи обидва компоненти: індивідуальні властивості характеру героя ( які ніколи не скидалися драматургом з рахунку, а всебічно простежувалися ) плюс сукупність докладно виписаних життєвих умов.

Темі трагічної жіночої долі присвячено драму І. Карпенка – Карого “Безталанна” (1886). П’єса мала декілька редакцій. Першу під назвою 2хто винен?” було створено ще в Єлисаветграді. ЇЇ не дозволила цензура, як і наступний варіант – “Чарівниця”. Лише третій варіант під назвою “Безталанна” було дозволено цензурою і опубліковано у другому томі творів драматурга (1897).

Найвищого рівня як драматург І. Карпенко – Карий досяг у жанрі комедії. Сатирична комедія була справжньою творчою стихією митця, в ній він широко розгорнув свій талант, її вважав справою всього життя як письменника і громадянина. Він створив ряд безсмертних комедій, які “сатирою страшною” справді таврували визискувачів, шахраїв, деморалізованих чиновників. Як драматург – новатор, І. Карпенко – Карий і в жанрі комедій шукав нових, ще невідомих стежок. На відміну від багатьох своїх попередників і сучасників, він звів до мінімуму роль комедійної інтриги, поставив на першому плані суспільно – психологічну характеристику провідних персонажів. Звідси перевага в його комедіях внутрішньої дії, наявність епізодичних сцен, зовнішньо не пов’язаних із сюжетом п’єси , проте важливих з погляду глибокого розкриття ідейного задуму.

Показовою щодо цього є комедія “Мартин Боруля” (1885). В основу сюжету твору покладено невигадну анекдотичну історію. Сміх І. Карпенка – Карого природний, живий , іскрометний, він вибухає раптово, як виривається у людини слово чи виникає певна ситуація. В гумористичних формах і розкривається трагічна в глибинній суті і комічна у зовнішніх проявах гонитва Борулі за дворянством. І ту, й іншу сторони її драматург розкрив блискуче. А письменницька щира любов до своїх героїв ( чи не тому, що праобразом Борулі послужив його батько, Карпо Адамович Тобілевич, і вся історія з “дворянством” – сімейна історія Тобілевичів), таке глибоке й переконливе розкриття їхньої психології зробили цю комедію воістину безсмертною.

Лінію “драм стяжання” – соціально – психологічних комедій – продовжують і блискуче завершують ще два твори, вершинні в комедіографії І.Карпенка – Карого: “Сто тисяч”(1889) і “Хазяїн”(1900). Якщо в першій з них простежуємо історію стяжання, то в “Хазяїн” – його утвердження і розширення аж до розкриття психології і принципів діяльності мільйонера – землевласника.

Психологія стяжання особливо глибоко досліджується в комедії “Хазяїн” – явищі наскільки оригінальному, що з повним правом можна вбачати у цій п’єсі початок нової драматургії, у якій зображення суспільного життя у його провідних тенденціях стало особливо широким, всеохоплюючим.

Із суто драматичної точки зору п’єса може сприйматися як камерна, сімейна: всі події відбуваються в родині Пузиря, дійові особи – його рідні, знайомі, найближчі помічники; вся п’єса – будні, які показують, як крутиться “хазяйське колесо”. Це своєрідна хроніка “картинки життя”, де, по суті, немає ніякої наскрізної інтриги взагалі.

Але читач (глядач) поступово осмислює масштаб дії “хазяйського колеса”, як і те, що його круговертю охоплено сотні, тисячі людей, і тому те, що на поверхні – буденні, смішні, курйозні і, здавалося б, аж ніяк не вражаючі сцени – набуває іншого, вже не комічного , а сатиричного звучання.

П’єса має декілька сюжетних ліній, вся структура її нагадує оркестр, де кожен персонаж виконує свою партію, інакше кажучи, проводить і утверджує в житті свої інтереси. В центрі уваги, звичайно, інтереси хазяїна, Терентія Пузиря. Драматургом неодноразово підкреслюється у п’єсі глибоке усвідомлення Пузирем своєї сили, своєї значущості. Ділова мова його з управителями, іншими службовцями, повіреними, тощо – різка, точна, категорична. Він швидко схоплює кожне слово сумніву, спробу заперечити і тут же, випереджаючи їх, дає точні і чіткі вказівки, мислить імперативами.

Драматург підкреслив курйозну рису мільйонера – скупість, дріб’язкову ощадливість у питанні власних потреб (старий кожух, халат), що є джерелом комізму п’єси і не раз виділялася критикою як ознака одіозності персонажа. Роздуми Пузиря про зміну свого становища і необхідність дотримання в зв’язку з цим певних умовностей подаються в монолозі.
1   2   3   4

Падобныя:

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconНавчально-методичні вимоги та рекомендації щодо вивчення навчальної дисципліни «Конституційне право України»
Вивчення нормативної навчальної дисципліни проходить відповідно до вимог кредитно-модульної системи

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconНавчально-методичні вимоги та рекомендації щодо вивчення навчальної дисципліни «Державне право зарубіжних країн»
Вивчення нормативної навчальної дисципліни проходить відповідно до вимог кредитно-модульної системи

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconУкраїнська мова професійного спілкування
Розроблено у відповідності до вимог нормативної частини освітньо-кваліфікаційної характеристики, робочої програми навчальної дисципліни...

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconНавчальна програма для студентів напряму підготовки 0305 філологія спеціальностей «Українська мова І література»
Східна література: Програма навчальної дисципліни / Розробник Піскун О. Ю.; Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького....

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconМетодичні рекомендації до виконання практичних робіт з дисципліни "Шрифт" для студентів
Методичні рекомендації до виконання практичних занять з дисципліни "Ергономіка" / С. Г. Сазонов, Херсон. Хнту. 2009. 22с

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconН73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: Тов «казка», 2008. т— 864 с
М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова»)

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconН73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: Тов «казка», 2008. т— 864 с
М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова»)

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconПояснювальна записка
Відповідно, у сьогоднішній загальноосвітній системі предмет “українська література” набуває особливої актуальності

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література icon1. Методичні рекомендації до виконання контрольної роботи
Розроблено у відповідності до вимог варіативної частини освітньо-кваліфікаційної характеристики, робочої програми навчальної дисципліни...

Методичні рекомендації з дисципліни «Українська література» Відповідно до вимог програми з дисципліни „Українська література iconМетодичні рекомендації до написання курсової роботи з дисципліни
Методичні рекомендації до написання курсової роботи з дисципліни «Туристські ресурси України» / хнамг, Уклад.: М. М. Поколодна. –...

Размесціце кнопку на сваім сайце:
be.convdocs.org


База данных защищена авторским правом ©be.convdocs.org 2012
звярнуцца да адміністрацыі
be.convdocs.org
Галоўная старонка