Мій дім, моя хатина, моя хата




НазваМій дім, моя хатина, моя хата
старонка3/6
Дата канвертавання01.12.2012
Памер0.88 Mb.
ТыпДокументы
1   2   3   4   5   6

СЕЛО ТОМАШІВКА

На берегах річки Ірпінь знаходяться поруч села Томашівка та Ярошівка.

За народними переказами в 30-х роках ХVІІ ст. на території сучасного Фастівського району вибухнуло повстання козаків і селян проти польських магнатів. Повстанці разом зі своїм отаманом Томашем змушені були під час боїв відійти до річки Ірпінь. Після кривавої січі, яка відбулася тут, мало хто залишився в живих. Загинув і козак Томаш. Козаки насипали могилу Томашеві, а самі побудували хатки понад Ірпенем, оселилися поруч, заклали основу сучасному селу Томашівка.

Ірпінь бере початок в Житомирській обл., протікає через Київську обл. і впадає в Дніпро.

Історик кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. Максим Берлінський виявив в архівних документах відомості про колишню її назву – Пірна. З інших джерел дізнаємося, що вона називається іноді Репін, Рпінь, Орпень. Сучасне написання – Ірпінь – фіксується з ХVІІІ ст.

Жартівники – міфотворці вигадали легенду про якусь Ірину, що нібито сиділа на пні поблизу річки, де потонув її коханий…

Та вчені дотримуються зовсім іншої думки. Так, мовознавець Ірина Желєзняк дійшла висновку, що найдавніша форма – Пірна – виникла ще в часи індоєвропейської єдності народів, тобто за чотири-пять тисяч років до нашої ери, і має один корінь зі словом «пити». Порівняно українське «пірити» або «періщити» - про дощ. Зміна написання зовсім не означає зміни давнього змісту. Отже, можна вважати, що Ірпінь – один з найдавніших гідронімів, а те, що це ймення пройшло крізь віки, засвідчує постійне замешкування Київщини. Бо тільки постійні жителі могли в дописемний період передавати з вуст в вуста назви географічних об’єктів. А якщо в певні місцевості тривалий час не жили або не використовували земель, лісів, водойм, то їхні первісні назви зникають та змінюються на інші. Особливо це стосується невеликих об’єктів.

Перші згадки про село Томашівку документально датуються 1748 роком.

Про походження села Ярошівка є дві версії: перша – легенда про брата Томаша – Яроша, який не захотів далі йти без брата і заснував на правому березі р. Ірпінь поселення; інша – про те, що власники земель вирощували на території, де зараз Ярошівка, ярові культури – звідси й назва.

Землі, де знаходиться с. Томашівка та оточуючі села: Дідівщина, Пришивальня та Великі Гуляки, - належали роду Долгорукових. Потім цю землю продали панам Хаєцьким. І нею володіли три покоління Хаєцьких.

В 1861 р. в Томашівці відбувся виступ селян проти проведення реформи. Поміщик викликав війська, які придушили виступ. У 1863 р. жителі Томашівки знову повстали. Цього разу 118 чоловік біло віддано суду і покарано різками. В 1907 році відбувся страйк селян.

Під час німецько-фашистсткої окупації в листопаді 1941 року в Томашівці професор П.М.Буйко та І.М.Іванніков організували підпільну групу, якою керувала В.Й.Гатті, а пізніше – В.Ф.Володін. У квітні 1943 р. група вийшла в ліс і влилась у партизанський загін Героя радянського Союзу А.С.Грисюка.

Над мальовничим берегом річки Ірпінь, що срібною стрічкою своїх чистих і прозорих вод простяглась вздовж села, височить прекрасна велична споруда.

І зовсім не віриться, що ще кілька років тому на цьому місці знаходились розвалини колись розкішного маєтку Хоєцьких, як свідчить меморіальна дошка – пам’ятки архітектури ХХ століття.

Землі, на яких виникла Томашівка, належали вже у 1580-х роках київському православному митрополиту Онисифору Петровичу Дівочому, який отримував із лісових угідь, що знаходилися тут, половину всього того, що вироблялося – з вирубки лісу, полювання звіра, виловлювання риби, бджільництва.

У 1596 році ці землі вже належали Києво-Печерській лаврі, про що свідчить королівська грамота Никифору Туру, Києво-Печерському архімандриту. Потім королівським декретом це помістя перейшло до уніатських митрополитів - Михайла Рогози і його

наступників Іпатія Поцея, Вільямина Рутковського, Рафаїла Корсака і Антонія Селяви. Весь цей час землі Томашівки залишались незаселеними. При Семенові Палієві, фастівському полковникові, із помість уніатських митрополитів були вигнані орендатори, і селяни платили податки вже самому Палієві. Свій край, де знаходилась і Томашівка, він називав звільненою Україною.

З 1720 по 1742 рік Томашівка була приєднана до Романівського староства. Центром цього староства було село Романівка на річці Унава. Романівським старостою був тоді київський каштелян Казимир Штецький.

З 1714 по 1795 рік, за виключенням декількох років, коли Томашівку приєднав до себе романівський староста Штецький, вона знову належала уніатським митрополитам.

Оскільки землі, на яких виникла Томашівка з 1597 року належали київським уніатським митрополитам, які отримували прибутки з цієї землі, лісу, рибальства, пушини, меду, воску, то вони висували вимоги повернути ці землі їм, що романівський староста вимушений був зробити.

У 1795 році Томашівку, Дідівщину, Голяки разом з 900 кріпаками Катерина ІІ особисто передала князю Григорію Олексійовичу Долгорукому. А князь у 1810 році продав помістя в Томашівці дворянину польського походження Яну Непомуцькому Хаєцькому, нащадки якого і володіли нею 117 років, аж до революції 1917 р.

Спочатку Томашівка складала єдине помістя з Дідівщиною, де була резиденція Хаєцького, але 8 серпня 1825 року його сини розділили спадок, і Томашівка дісталась Петру Хаєцькому. Через 7 років Петро придбав у свого брата Фелікса Дідівщину, куди переніс із Томашівки свою резиденцію. Спадкоємцем Петра, який отримав і Дідівщину, і Томашівку, став його син Еварист. А вже син Евариста Сигізмунд був останнім володарем Томашівки із роду Хаєцьких.

Цей рід вів свій початок від Каспера Хаєцького із Мазовії і був приписаний до герба Любич, який зображав підкову і два лицарські хрести. Його знаменитими представниками були Франциск Казимир, батько Яна Непомуцкого, першого володаря Томашівки із роду Хоєцьких.

Про першу резиденцію Хоєцьких у Томашівці відомості не збереглися. На початку ХХ ст. тут згорів старий палац і тоді Сигізмунд Хоєцький побудував новий за проектом архітектора Валер’яна Івановича Куликовського. Палац був побудований у 1903 році в цегляному стилі. Про нього писалося в книзі Урбанського, яка була видана в Польщі у 1929 році.

Своїм виглядом палац був схожий на замок з його головною баштою, донжоном і вікном-еркером, що характеризували замкову архітектуру. Також він був схожий на церкву Вітовта початку ХV ст. в Каунасі – місті, в якому починав свою будівельну діяльність Куликовський.

Шатрові куполи палацу пробуджують спогади про біблійні шатри, житла пастухів, а фігурні стовбці з огородження веранди у вигляді квітів дикого гранату нагадують про Суламіф, що спускається в горіховий сад подивитись, чи розквітли дерева.

Архітектор В. І. Куликовський родом з Вільнюса, закінчив будівельне училище в С.-Петербурзі. За його проектом був побудований вокзал у Фастові, будинок Управління Південно-Західної залізниці та 12 будинків у Києві. За його проектами було споруджено кілька православних церков і каплиць.

Про внутрішнє оздоблення палацу відомо небагато. В одному із двох салонів, прикрашених ліпленням, були картини відомих польських художників Герсона, Лессера і Лоеффлера на історичні теми. Зображували вони польських королів Ягайла і Яна ІІІ. В іншому салоні стояли меблі із червоного дерева, оббиті тонкою шкірою – саф’яном. В їдальні висіли портрети Яна Непомуцького і Петра Хоєцького, а в бібліотеці зберігались сімейні реліквії.

Майже в усіх приміщеннях палацу були побудовані печі – білі кахельні з медальйонами, а також кольорові, що більше відповідало місцевим смакам.

Художницею плиточних орнаментів була Єва Станіславівна Куликовська, дружина архітектора палацу. За її ескізами у1876 році була споруджена статуя Св. Архангела Михаїла для шпиля міської думи на київському Хрещатику.

Кахельні плитки для печей виготовляли в Києві на заводі Йосафата Андржиєвського, інженера-хіміка, який впродовж багатьох років вивчав керамічну справу в Швейцарії. Цей завод свого часу виготовив 50 керамічних розеток для прикраси фасаду барабана купола Св.-Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

Підлога у вестибюлі та на веранді палацу були з метласької плитки, яка відзначається більшою міцністю, ніж граніт і базальт. Майже скрізь в палаці були дубові паркети, а в салоні з вікном – еркером і в кімнаті з лоджією – з чорного дерева.

Стіни спочатку фарбувалися в сірі, бежеві та охристі тони, іноді – в теракотові та рожеві. У багатьох кімнатах стелі прикрашали розетки та карнизи. Деякі елементи ліпного декору покривалися бронзою.

Поряд з палацом був побудований флігель. Ймовірно тут знаходилась кухня, кондитерська, хлібопекарня, буфетна та жили ключниця і прислуга.

До палацу вела 600-метрова алея, перед самим палацом був побудований партер, а з іншої сторони – галявина, головною прикрасою якої слугували дві сосни. Одна з них не збереглася, але ще зовсім недавно вважалась найвищою в парках України – висотою 30 м і об’ємом 5 м. Інша росте в парку помістя і вирізняється своєю кроною у вигляді канделябра.

У помісті Хаєцького знаходився паровий млин, який за добу перемелював 1000 пудів пшениці (дані за 1912 рік). Цей млин був побудований у 1896 році. Він був оснащений локомотивом заводу «Боденія» в 60 кінських сил і водною турбіною в 40 кінських сил.

У 2000 році на древній київській землі в палаці Хаєцьких, який був до того школою (1922-1985 рр.), була створена нова православна обитель – Свято-Богородичний Ризоположенчеський чоловічий монастир.

Центром монастирського життя є богослужіння, тому спочатку була облаштована домашня церква, яка розмістилася в просторій кімнаті з вікном-еркером.

У ній розміщені численні ікони, тут знаходяться шановані святині. У монастирі паломники можуть прикластися до гробниць з частинками мощей преподобної Димитри, засновниці Київського Свято-Введенського монастиря, схимонахині Олімпіади, настоятельки Арзамаської жіночої обителі.

Посвята монастиря чесній ризі Богоматері продиктована благочестивим бажанням продовжити древню Київську традицію особливого вшанування Божої Матарі, іменем якої було названо багато столичних храмів та монастирів.

За переказами, Пресвята Богородиця, ще при своєму земному житті подарувала одну зі Своїх одеж благочестивій єврейській дівчині з повелінням передати Її перед смертю такій же благочестивій дівчині. У 474 р. після Різдва Христова два знатних грецьких вельможі відправились поклонитись святиням Палестини. На Благовіщення Пресвятої Діви Марії прийшли вони в Назарет і залишились ночувати в домі єврейки-християнки. Побачивши кімнату з палаючими свічками, благоухаючу фіміамом, запитали у господині – що там таке. Виявилось, що в кімнаті зберігається в ковчезі дорогоцінна святиня – риза Пресвятої Богородиці. Багато молились греки, щоб Господь врозумив їх, як зробити святиню доступною людям. І відкрилось їм – зробити ковчег, подібний тому, в якому зберігалась Риза. Вночі вони таємно забрали святий ковчег, а свій –залишили. І привезли Ризу Матері Божої в Константинополь, де вона була положена у Влахернському Храмі, Їй посвяченому. У цей день, 2/15 липня, імператором Львом Великим було встановлено свято на честь Положення Ризи Пресвятої Богородиці. З особливою урочистістю престольне свято відзначається в Ризоположенчеському монастирі. На честь храмового свята був встановлений одноденний хресний хід, який відбувається напередодні свята. Від храма на честь Казанської ікони Божої Матері, що в Софіївській Борщагівці, благочестиві віруючі проходять 58 км до Ризоположенчеського монастиря.

Головна святиня монастиря – ікона Божої Матері «Всіх скорботних радість», написана в ХІХ ст. невідомим художником. Зразком для неї послужила чудотворна ікона, що знаходилась в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі.

У численних кімнатах колишнього маєтка, тепер монастиря, розмістилися святкова трапезна, іконна лавка, бібліотека, канцелярія, приймальня намісника, келії.

Роботи по благоустрою монастирської території не припиняються. Крім палацу-садиби з домашньою церквою, відновлено колишню конюшню (тепер господарський двір з козами, коровами, домашньою птицею), розчищено парк, в якому, за традицією древніх Константинопольських монастирів встанолено просторі вольєри з незвичайними птахами, що нагадують всім про благодатну красу, даровану Богом.


Це варто відвідати

На території Томашівки знаходиться могила Героя Радянського Союзу професора П.М.Буйка, на якій розміщено його бюст (скульптор Діденко К.В. архітектор Синяков Г.Г.)

Буйко П.М. народився в сім’ї робітника 19 жовтня 1895 року в м. Бельську бувшої Гродненської губернії.

У с. Беловеж закінчив двокласну школу і вступив на навчання до Петербурзької воєнно-фельдшерської школи. У 1913 році працював молодшим фельдшером в психіатричному відділенні колишнього Миколаївського госпіталю в Петербурзі. Через рік був зарахований на службу в І залізничний полк.

У кінці квітня 1917 року Петра Михайловича було направлено на роботу в І залізничну лікарню ПЗЗД (залізнична колія ст. Київ). Незабаром він обирається членом групового комітету медичних робітників Київського залізничного вузла.

У 1917 р. він вступив до Київського медінституту, але незабаром залишає його в зв’язку з захопленням Києва Денікінськими військами. Працює в с.Турбово Київської губернії на посаді фельдшера при цукровому заводі. Після вигнання білополяків він знову повертається до Києва і продовжує навчання в інституті. Одночасно працює в лікувальних закладах відділу ПЗЗД.

Після закінчення Київського медінституту П.М.Буйко працює в м. Бердичеві головою окружного відділу спілки медсантруд. З 1923 по 1927 рік завідував окружним відділом охорони здоров’я в м. Білій Церкві. З 1927 по 1928 рік П.М.Буйко – головний лікар Люботинської лікарні, одночасно завідує акушерсько-гінекологічним відділенням цієї ж лікарні. У 1929-1930 роках П.М.Буйко працював головним лікарем 4-ої залізничної лікарні в м. Києві. У 1930 році він призначається доцентом кафедри акушерства і гінекології. З 1933 року П.М.Буйко працює в українському науково-дослідному інституті охорони материнства і дитинства.

У 1936 р. по завданню наркомату здоров’я УРСР П.М.Буйко організував у Печерському районі м. Києва акушерсько-гінекологічну лікарню, яка стала також базою кафедри інституту.

10 червня 1938 р. П.М.Буйко захистив дисертацію на вчену ступінь кандидата медичних наук.

У вересні 1938 р. П.М.Буйко був затверджений професором кафедри акушерства і гінекології лікувального факультету Київського медичного інституту.

У 1940 р. П.М.Буйко захистив докторську дисертацію. Вся його наукова і практична діяльність була направлена на збереження здоров’я жінки-матері.

У перші дні Великої Вітчизняної війни Петро Михайлович добровільно пішов на фронт.

У боях біля м. Умані потрапив у полон, був пораненим. На шляху до табору для військовополонених тікає з колони і через деякий час добирається до м. Києва. Залишатися в Києві було небезпечно, а тому П.М.Буйко виїхав до м. Фастова і став займатися приватною лікарською практикою.

На початку 1942 р. П.М.Буйку вдалося встановити зв'язок з Фастівським підпіллям.

Він виконує завдання із підготовки перших бойових партизанських груп, збирає зброю і веде антифашистську пропаганду серед населення. В умовах жорстокого фашистського режиму і терору П.М.Буйко рятує радянських активістів від розстрілу, лікує поранених бійців і командирів Радянської Армії, що виходили з оточення.

Він особисто врятував від фашистського рабства понад тисячу молодих фастівчан. У червні 1943 року гестапо розкрило підпільну діяльність П.М.Буйка, але йому вдалося уникнути арешту. З групою лікарів він пішов у партизанський загін, яким командував Герой Радянського Союзу А.С.Грисюк. 13 жовтня 1943 р. під час виконання завдання командира партизанського загону в с.Ярошівка П.М.Буйко потрапив до рук фашистів. Після дводенного допиту і жорстоких катувань побитого і покаліченого Петра Михайловича фашисти обілляли бензином і заживо спалили. Ця трагедія відбулася 15 жовтня 1943 року. 7 серпня 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР П.М.Буйку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.


СЕЛО ДІДІВЩИНА

Історія села Дідівщина сягає в сиву давнину. Починаючи з давніх-давен на сухих пагорбах, на дуже вигідному в географічному положенні місці, на лівому березі річки Ірпінь селилися люди.

Перші відомості про Дідівщину відомі з ХІІ століття. Про село Довгосілля на Ірпіні згадує в своїй «Підробленій граматиці» князь Володимиро-Суздальської землі Андрій Боголюбський. Після захоплення Києва в 1169 році Андрій Боголюбський передав його навколишні землі в управління одному з васалів.

Хвилюючі сторінки історичного минулого передають народні перекази про Дідівщину. З них ми дізнаємося, що до ХVІІІ століття це було велике село і називалося Довгосялиця (Довголіся, Довжин, Дєдово), бо простяглося вздовж річки Ірпінь на 9 верств. У 1240 році під час татаро-монгольської навали воно було повністю спалене. З жителів залишився лише один дід Гарбар. Згодом відроджене село почали називати Дідовщиною.

Не відомо кому належала Дідівщина до ХVІ ст., а з кінця ХVІ до початку ХХ ст. село переходило від одного власника до іншого. Відомо, що в 1594 р. Дідівщина належала Києво-Печерському монастирю, певний період село перебувало під владою польських феодалів. В кінці ХVІІІ ст. Дідівщиною володів католик Прітіца. У 1797 р. село подароване у вічне коритування імператором Павлом І князю Гр. Долгорукому. Незабаром село було продане І.Хаєцькому.

У 861 р. в Дідівщині відбувся бунт селян, але він зазнав поразки, учасників бунту було жорстоко покарано. Після реформи село стало волосним центром навколишніх сіл. Селян було оголошено «вільними власниками», тому вони самовільно вибрали старосту і старшину, за що 118 чоловік селян передано до сквирського суду. Частина жителів села працювало на місцевому цукровому заводі, що був побудований у 1872 р. У Дідівщині була церковно-парафільна школа і 1 учитель, 2 церкви та римо-католицький костьол. Влітку 1905 р. в селі відбувся економічний страйк селян (за підвищення платні), який також був придушений.

Неподалік Дідівщини знаходиться село Великі Гуляки (засноване в середині ХІV століття), яке до 1965 року мало назву Голяки. Отримало свою назву завдяки тому, що на незаселені землі по обидва береги річки Жарки тікали від неволі з навколишніх сіл «голі бідняки» - «голяки» - і селились тут. А вже за роки радянської влади цю назву змінили на Гуляки. Попередня назва вказувала на бідність, а це в той час було недопустиме.

Неподалік від Дідівщини, на правому березі річки Ірпінь, в цей час також поселяються жителі. За короткий час їх тут прижилась значна частина і поселення дістало таку назву Приживальня, а згодом Пришивальня. Народна легенда розповідає про трьох мужніх братів: Томаша, Дідиша, Яроша на прізвище Пришви, що в давні часи почали обробляти нові землі. На їх честь село отримало назву Пришивальня, а новколишні села – Томашівка, Ярошівка, Дідівщина. За свідченням археологів, люди поселились тут ще в Х – ХІІ століттях. Біля пришивальні, на правому березі річки Ірпінь, є залишки великого городища з часів Київської Русі. Також тут знаходиться давнє замковище: по одну його сторону – глибокий яр, яким протікає струмок, з інших трьох сторін замковище обведене валом. Існувала тут давня церква великомученика Георгія.

А біля Великих Гуляків знаходиться село Федорівка. Поселення Федорівка, як і інші з подібними назвами-іменами виникли у ХVІІ-ХVІІІ ст. І назва ця пішла від імені першого поселенця - Федора. Біля с. Федорівни знайдено кам’яні знаряддя праці доби бронзи (ІІ тисячоліття до н.е.).

При в’їзді до села Дідівщина знаходиться хутір Кончаки. Він адміністративно підпорядкований Пришивальницькій сільській раді, але географічно розташований неподалік Дідівщини.

Гідрологічний заказник біля Дідівщини площею 72 га. належить до Снітинського лісництва. Розміщений в заплаві річки Ірпінь, де переважають вільхові насадження з густим трав’яним покривом. Росте тут лікарська рослина,

занесена до Червоної книги України – пальчатокорінник травневий.

У заказнику зосереджено великі запаси торфу. Серед торфовищ протікає струмок з чистою, цілющою водою. За давніми переказами тут загинули воли з людьми, що сиділи на возі. Тому до цього часу зберігся хрест, що нагадує про цю подію.

У ХІХ столітті село було у підпорядкуванні польських панів Хаєцьких. На території села були: білокам’яний католицький костел, будинок панів, цукровий та цегляний заводи. Все це було зруйновано. Залишився лише склеп панів Хаєцьких.

У селі є ставок «Панський», колись він був створений спеціально для відпочинку панів.

У північній частині села збереглися урочища «Дальня понора і Ближня понора». При проведенні

розкопок було знайдено залишки поселення і могильники ранньо – слов’янської черняхівської культури,

виявлено могильник та поселення часів Київської Русі.

Існує версія, що раніше на цьому місці протікали великі річки, тому і зараз, в період дощів, посередині понори протікає струмок, а за декілька кілометрів вглиб розташоване озеро.

Річка Ірпінь, біля якої розміщена Дідівщина, – чудове місце для відпочинку.


У сільському адміністративному будиноку розміщені Дідівщинська

сільська рада та відділення зв’язку. Поруч знаходиться Будинок культури з дитячо – юнацькою спортивною школою та бібліотекою.

Дідівщинська дільнична лікарня збудована поруч з будинком ксьондза.


Це варто відвідати

Пам’ятник, загиблим воїнам

в роки Великої Вітчизняної

війни (с. Дідівщина)

Могила Січових стрільців

на місцевому кладовищі

(с. Дідівщина)


СЕЛО ВЕПРИК

Село Веприк знаходиться в центрі Фастівського району, на відстані 6 км від районного центру місто Фастів.

Веприк згадується в літописі за ХVІІ століття під назвою «урочище Веприн», яке входило до складу Фастівського староства Семена Палія, що володів ним з 1686 року по 1704 рік. Є чимало пояснень назви села. Найвірогіднішими видаються наступні: на території села Веприк у старовину було багато вепрів (диких кабанів), або село Веприк було лісовим козачим хутором, що розмістився над річкою Киршею (Киршин), притокою Ірпеня на Фастівщині, назву свою хутір унаслідував від козака на прізвисько Вепр, що перший облюбував це місце і поселився тут.

На північ від села Веприк на березі річки Кирша знаходиться хутір Млинок. Це давньоруське поселення. Від села Веприк до хутора Млинок крізь лісові хащі стелиться вузька асфальтована дорога поміж високими соснами. Через три кілометри відкривається мальовнича панорама: хутірська вулиця, з одного боку затиснута високими лісами, а з другого – просторим ставком, оперезаним зеленими насадженнями. Саме тут, на березі річечки Кірш, що впадає в Ірпінь, люди поселилися дві тисячі років тому. Проте поява сучасного хутора у цьому красивому історичному куточку природи пов’язана з мірошником на прізвище Цукренко. Пан побудував на річці Кірші водяний млин, де й господарював згаданий мірошник. Він і був родоначальником хутора, яке дістало назву Млинок.

Біля хутора Млинок, у лісі, знаходиться одне з найбільших городищ Київщини. Воно розташоване у важкодоступному місці і колись було оточене височенним земляним валом та глибоким ровом. Городище знаходиться в місці впадіння річки Кирші в Ірпінь.

1974 року експедиція інституту археології під керівництвом М.Кучери розпочала дослідження Змієвих валів, яке тривало до 1985 року. М.Кучерою виділені овальні укріплення скіфського періоду на хуторі Млинок, у селі Веприк. Своїми дослідженнями він довів, що вони датуються VІ ст. до н.е.

У 1704 році село Веприк захопили польські уніати, які володіли ним до 1708 року. В 1750 році Катерина ІІ дарує Веприк графині Браницькій. На території Веприка в цей час діяли гайдамацькі загони отаманів Швачки і Бондаренка, які в 1768 році розігнали католицькі, духовні і орденські «общества» не тільки у Веприку, а й у Фастові.

У 1900 році село Веприк було волосне, до складу якого входило 11 сіл.

Довідка про Веприк 1900 року: жителів – 2100, чоловіків – 990, жінок – 1110; основне заняття – хліборобство, крім того, частина селян їздила в Київ на заробітки; землі у приватній власності – 2176 десятин, з них 65 десятин належить священнослужителям, решта – селянам; водяний млин – власність сільської громади, прибуток – 20 карбованців, селяни володіють кооперативним капіталом у сумі 166 карбованців 90 копійок та запасним продовольчим зерном на суму 322 карбованці; у селі 7 рибних ставків, 5 молочних крамниць, маслобойня, олійниця, чайна, винна крамниця, православна церква та церковнопарафіяльна школа.

Напередодні лютневої революції 1917 року селяни створили на кооперативних засадах шкіряне виробництво. Продукція цього заводу славилася доброю якістю виготовленої шкіри. Кількість жителів села виросла до трьох тисяч.

На захід від села, в лісі, знаходиться старе місце, де колись був хутір Веприк, який спалили під час одного з набігів монголи-татари. Воно так і називається – Селище.

Відомості про нерухомі маєтки римо-католицького духівництва свідчать, що йому у 1842 році належало 19 населених пунктів Фастівського ключа із населенням 3095 душ чоловічої статі. Серед них і Веприк.

До 1912 року казенні ліси Веприківської волості входили до складу Фастівського лісництва. У 1912 році на їхній базі організували Веприківське лісництво. Веприківська волость була найлісистішою в Київській губернії (мала до 70% лісистості). Тепер загальна площа лісництва становить 3007 га, в тому числі вкритих лісовою рослинністю земель – 2797, 3 га, з них деревостанів штучного походження 84%. На території лісництва є заказники, пам’ятки природи (Плютовський ліс), унікальні насадження.

Плютовський ліс отримав свою назву на честь лісничого Васильківського лісництва Дмитра Михайловича Плюто, який працював на цій посаді з 1863 по 1909 рік. У кінці 70-х років ХІХ століття Дмитро Михайлович розпочав саджати і сіяти лісові культури на вирубках і за даними колишнього заступника міністра лісового господарства Л.Д.Шляханова виростив понад 2000 гектарів лісу, в тому числі у Веприківській дачі - 683 гектари.

До 1917 року село Веприк було казенним. У 1917 році нараховувало 640 дворів, які мали 2005 га землі, з якої 300 га займали 8 заможних сімей, 120 дворів не мали ні землі, ні робочої скотини. У селі було дві молотарки на кінному приводі і одна соломорізка; вся земля оброблялася вручну, дерев’яними знаряддями. Середній врожай становив до 8 центнерів з десятини. Все населення займалося сільським господарством. Бідняки мали підробітки на розробці лісу. З ремісників були ковалі, столяри, кравці і шевці.

У 1918 році населення села під керівництвом волосного воєнкома Якова Семеновича Скрипченка брало участь в боротьбі проти німецьких окупантів: роззброїли німецький загін, що стояв у селі Веприк та селах Веприцької волості. У цьому ж році була створена волосна міліція.


К.Г.Стеценко
А в 1918 році в селі було засновано товариство «Просвіта». Очолив його дяків син, учитель земської двокласної школи Микола Костянтинович Артасевич. При «Просвіті» був драматичний гурток і хор. Щонеділі йшли аматорські вистави. 1920 року в селі було створено кооперативну торгівлю. Особливого піднесення набрало культурне й духовне життя села з приїздом видатного українського композитора Кирила Григоровича Стеценка. Голодна зима 1920-1921 років примусила композитора покинути Київ, де він викладав у Музикальному драматичному інституті імені М.В.Лисенка і в Консерваторії (хоча й продовжував наїжджати до міста – читати лекції), і переїхати на постійне проживання з чималою родиною до Веприка. Тут він мав і постійний заробіток – посаду священника у сільській православній церкві. У 30-ті роки ХХ століття за часів радянської влади церква була зруйнована. Відновили її в 1991 році на кошти, зібрані жителями села.

Ім’я видатного українського композитора Кирила Григоровича Стеценка широко відоме не лише в Україні, але й за її межами. Одним із місць, яке береже пам’ять про цю людину, є село Веприк. Саме тут покоїться прах Кирила Григоровича та його дружини Євгенії Антонівни.

Кирило Стеценко був у Веприку священником, але священником незвичним. Він укріпив церковний хор. Крім того, маючи рідкісний талант диригента-інтерпретатора народної пісні, він створює ще два хори: сільський, або як його звали вепричани, «великий», і дитячий.

Працюючи з хорами, Стеценко організував роботу ще й драматичного гуртка. За короткий час силами цього колективу було поставлено кілька українських класичних п’єс, зокрема: «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Наталка Полтавка», «Глитай, або ж Павук».

Кирило Григорович був і режисером, і хормейстером, і суфлером, і інколи навіть актором. Його вогонь запалив вепричан. У вихідні дні з

усього Фастівського повіту, та й не лише Фастівського, приходили у Веприк люди. Зранку вони слухали службу Божу українською мовою, яку вів у місцевій церкві святої Параскеви отець Кирило, а в другій половині дня із задоволенням дивилися спектаклі в приміщенні місцевої «Просвіти» або

виступи хору. За часів перебування на Фастівщині видатного композитора – протоієрея української автокефальної православної церкви Кирила Стеценка Веприк став своєрідним духовним центром кількох районів.

Кирило Григорович велику увагу приділяв народному хору. Молоді хлопці та дівчата, навчені Стеценком, уславилися як хористи на всю Київщину. Ходили пішки по сусідніх селах і співали своїх пісень, на слова Шевченка, в обробці Лисенка, Леонтовича та керівника хору – Стеценка. Запрошували їх і до сусідніх повітів. Мандрували возами й пішки.

У селі збереглася хата, в якій жив і помер композитор. Саме тут в 1982 році, до 100-річчя з дня народження К.Г.Стеценка було відкрито музей-садибу.

У музеї зберігаються особисті речі композитора: ікони, стіл, зроблений самим Стеценком, за яким він навчав дітей нотній грамоті, портрет Т.Г.Шевченка.

У меморіальних кімнатах зібрані експонати етнографії і побуту, які допомагають відтворити ту обстановку, в якій жив Кирило Григорович.

В експозиційних залах представлені нотні видання композитора, критична література про нього, фотографії і

портрети діячів культури, пов’язані з іменем К.Г.Стеценка, родинні фотографії його сім’ї. Тут же знаходиться скульптурна постать К.К.Стеценка, виконана скульптором М.А.Дмитрівим, меморіальну кімнату доповнює бюст композитора, подарований музею заслуженим працівником культури Іваном Макаровичем Гончаром.

Справжньою окрасою зовнішнього вигляду музею став горельєф К.Г.Стеценка (скульптор А.Древецький).

У музеї побували відомі стеценкознавці: Л.Пархоменко, Ю.Хорунжий, Е.Федотов, Є.Товстуха, С.Лісецький, які залишили свої роботи з автографами.

Своєрідним експозиційним заспівом стали слова друга і сучасника К.Стеценка, відомого усьому світові диригента і композитора О.Кошиця, подані в одному із залів музею: «Творчість того генія (К.Стеценка) я люблю до безтям’я. Найбільшим твором його я вважаю Панахиду, яку я не тільки бачив, але й чув під управою самого автора в Києві. Вона повна нашої панахидної поезії тихого цвинтаря… Ту Панахиду хочеться співати як пісню, скільки там рідного, людяного, звичайно незвичайного. Чудово!».

У пізніші роки у Веприку розпочалася більшовицька розправа за відродження. Суд над переконаннями. У 1931 році заарештували 40 кращих, національно свідомих громадян села Веприк, яких звинуватили в штучно створеній НКВС справі «процесу СВУ» (Спілки Визволення України). Першого забрали вчителя і керівника драматичного гуртка М.К.Артасевича. Всього у Веприку до 1938 року було заарештовано і знищено більше 100 чоловік. Майже всі, хто мав стосунки із Стеценком.

Під час жорстокого голодомору 1933 року в могилу лягло ще до 380 чоловік. У селі було чотири випадки людоїдства.

У роки Другої світової війни поблизу села Веприк діяв 5-й партизанський батальйон, одним із загонів якого командував житель села І.В.Кучинський. За мужність і відвагу, виявлені в боях з німецько-фашистськими окупантами, 200 чоловік нагороджено орденами й медалями.

Першим фельдшером села Веприк був Володимир Степанович Миронівський. Він працював тут з 1907 по 1922 рік. Обслуговував 12 сіл. Став жертвою тифозної епідемії, яка охопила всі навколишні села. Заразився тифом в багатодітній родині Запольських. Помер 25 квітня 1922 року.

З 1956 по 1974 рік Веприківським ФАПом завідував Володимир Іванович Косовський.

Володимир Іванович Косовський народився 28 липня 1923 року в селі Веприк Фастівського району на Київщині в родині службовця, колишнього офіцера царської армії Івана Косовського. У 1938 році батька, який був на той час головою колгоспу безпричинно арештували.

До 1941 року Косовський навчався в Київському залізничному технікумі. У часи Другої світової війни вступив у підпільну організацію українських націоналістів.

У 1943 році радянський військовий трибунал засуджує Володимира на 20 років каторжних робіт. Каторгу відбував у Воркуті на п’ятій та другій шахтах. У 1947 році він був переведений у режимний табір «Речлаг» при шахті № 1 «Капітальна».

Косовського звільнили з ув’язнення у 1956 році. До пенсії він працював завідуючим фельдшерсько-акушерським пунктом спочатку в селі Пилипівка Фастівського району, а потім у Веприку.

Веприцький фельдшерсько-акушерський пункт, яким він завідував, на огляді сільських медичних установ у 1972 році посів перше місце по колишньому Радянському Союзу.

Володимир Іванович створив на громадських засадах меморіальну кімнату-музей композитора К.Стеценка.

Косовський був делегатом ІІ Республіканського з’їзду організації пам’ятників історії та культури та делегатом восьмого з’їзду Червоного хреста СРСР.

У 1993 році вийшла збірка невільницьких поезій В.Косовського «В терні колючому».

У 1995 році Всеукраїнське товариство «Просвіта» видало його книгу для дітей «Я б сипав райські самоцвіти», яка невдовзі була перекладена

на італійську мову і видана в Італії.

14 травня 1996 року він був прийнятий до спілки письменників України.

В.І.Косовський, працюючи з 1990 року науковим працівником Меморіального музею-садиби К.Стеценка в селі Веприк, багато часу присвятив вивченню життя і творчого спадку відомого українського композитора. Це вилилося у книгу «Як рвалися струни на кобзі» (видана в Києві у 1997 році).

У 1998 році у збірці трьох фастівських поетів «Тризуб» Косовський теж друкує значну кількість своїх останніх поетичних творів.

Володимир Іванович вів активну творчу і громадську діяльність. Він виступав з поезіями та спогадами в школах, училищах, серед громадян.

Він брав участь у створенні чотирьох документальних фільмів за сценарієм режисера Георгія Давиденка («Київнаукфільм»). В основу одного з них («Невільник – брат, невільниця – сестра») покладене життя родини Косовських.

Володимир Іванович є серед осіб, чиї біографії включено до довідника «Життя славетних» та видань американського Біографічного інституту.

Помер Володимир Іванович Косовський 29 травня 2000 року. Поховали його біля сільської церкви святої Параскеви (поряд із могилою славетного українського композитора К.Г.Стеценка).

На 01.01.2008 р. чисельність населення села Веприк складала 1040 жителів.


Це варто відвідати

Храми святої Параскеви у селі Веприку

Відомий дослідник старожитностей Київщини Лаврентій Іванович Похилевич, котрий жив у ХІХ столітті, повідомляє нам наступні дані, які особливо щедрими на інформацію не назвеш:

«Церковь деревянная, в 1856 году на место обветшавшей построенная, во имя святой мученицы Параскевы. По штатам состоит в пятом классе; земли имеет 58 десятин».

Такий храм у селі був не один, а щонайменше два – вони послідовно змінювали один одного протягом ХІХ століття. Перший з них, як стверджують документи, було споруджено «неизвестно

какого года и неизвестно чьим тщанием». Однак, при цьому відомо, що станом на 1832 рік вище означена Свято-Параскевська церква була «в

стенах крепка и во всем крепка с деревянною колокольнею, недавно вновь построенною».

Оскільки здебільшого дерев’яні храми довгий час «во всем крепкими» не бувають, то можна висловити припущення, що перша відома нам з документів веприцька Параскевська церква була збудована в середині ХVІІІ століття.

Втім, відомо, що дерев’яні храми вимагають регулярних ремонтів, добудов та перебудов. Не обійшло це явище і веприцької церкви. Зокрема, в 1818 році настоятель храму мучениці Параскеви священник о.Григорій Крикуневич звернувся з листом до митрополита Київського і Галицького Серапіона (Александровського), в якому просив благословення на здійснення ремонтних робіт у храмі.

Консисторські засідателі, проглянувши архіви і направивши відповідного запита до веприцького настоятеля, відповіли своєму архієрею наступне:

«Отец Крикуневич показал, что при починке веприковской его приходской Параскевской церкви, так как оная должна быть вокруг поднята, святой Престол с места имеет быть тронут».

Це була дійсно важлива деталь – адже якщо під час ремонту з місця зрушується Престол, то після завершення ремонтних робіт храм слід повторно переосвячувати. Владика Серапіон, з’ясувавши всі необхідні деталі майбутнього ремонту, благословив наступне: «Церковь сию починить дозволить».

Веприцькі прихожани за допомогою найсильніших чоловіків села та їх волів підважили стародавню церковну споруду і замінили підгнилу деревину в підвалинах на нову. Після завершення ремонтних робіт цього ж таки 1818 року храм святої мучениці Параскеви було повторно освячено.

У 30-х роках ХІХ столітя Київську губернію, яка співпадала межами з Київською єпархією, особисто відвідав російський імператор Ніколай І. Його вразило те, що на Київщині – колисці вітчизняного Православ’я – поряд з величними кам’яними католицькими костелами існують переважно невеликі і дерев’яні православні храми.

Тоді імператор санкціонував широкомасштабне церковне будівництво на державні кошти. Веприк був досить значною парафією і Київська палата державних маєтків не могла обійти його своєю увагою. Вже з 1848 року розпочалося листування чиновників щодо необхідності побудови у місцевій парафії нового православного храму.

Оскільки веприцька парафія була досить важливим осередком православного життя, то до її закладин і спорудження були причетними дуже помітні особистості як загальноімперської, так і регіональної історії. 20 травня 1853 року у селі Веприку відбулася радісна і знаменна подія – закладення нової дерев’яної церкви, освячувати яке прибув митрополит Київський і Галицький Філарет (Амфітеатров).

Церкву мучениці Параскеви возводили три роки. У 1856 році новий храм мучениці Параскеви було урочисто освячено місцевим благочинним. Новоспоруджений храм святої мучениці Параскеви був забезпечений усім необхідним і майже ціле століття возносили в ньому молитви мешканці Веприка.

При цьому в селі певний час продовжував знаходитися ще й старий Параскевський храм. Він був у досить непоганому технічному стані – нову церкву будували, власне тому, що стара була тісною і не поміщала й третини бажаючих помолитися за літургією.

У 1857 році згоріла Хрестовоздвиженська церква у селі Рейментарщині (нинішня Мала Антонівка Білоцерківського району). Місцеві прихожани придбали старий Параскевський храм у селі Веприку Васильківського повіту і спорудили з нього в своєму селі нову церкву, освячену во ім’я Воздвиження Чесного Хреста Господнього.

Параскевську церкву відвідували мешканці різних сіл.

Деколи у Веприцькому храмі хрестили дітей досить таки важливих осіб місцевого масштабу. Наприклад, 19 травня 1883 року в Параскевській церкві було охрещено новонародженого Володимира Дмитровича Плюто. Його батько – дворянин, колезький секретар Дмитро Михайлович Плюто – був лісничим величезного Васильківського повіту. Хрещеними батьками новохрещеного стали представники тогочасної веприцької еліти – сільський лікар Августин Яніцький та представниця аристократичного роду Юлія Гейс.

Старожили села Веприк пам’ятають красуню церкву свою, яка величчю архітектури і слави Божої прикрашала українське село, мов вишиванка в соняшниках та вербах.

Відомо, що після політичних репресій в 1937 році храм був закритий, понівечений, але не до кінця зруйнований. У 1963-1964 роках розірвані були рештки церкви, а останки знесені грейдером. Деревину перевезли на будівництво шкільної майстерні. Уцілів лише один вівтар з престолом. Влада заточила в тюрми священнослужителів, а церкву втретє зруйнували до фундаменту. І саме на цьому фундаменті, як на наріжному камені, у 1993-1994 роках почалося будівництво нової споруди. Урочисте відкриття храму відбулося 10 листопада 1997 року. Освячення та літургію Іоана Золотоустого відправив Святійший Патріарх Київський і всія Руси-України Філарет.

Пам’ятник героям Великої Вітчизняної війни знаходиться в центрі села біля могил захисників с. Веприк, які загинули під час визволення села у 1943 році.

В роки Великої вітчизняної війни поблизу Веприка діяв 5-й партизанський батальйон, одним із загонів якого командував житель села І.В.Кучинський. За мужність і відвагу, виявлені в боях з німецько-фашистськими окупантами, 200 жителів села нагороджено орденами й медалями.


СЕЛА СКРИГАЛІВКА, СТАВКИ

Села Скригалівка і Ставки знаходяться поряд – через дорогу. Назву Ставки місцеві жителі пояснюють від слова став – водойма. Дійсно, зараз в цьому селі дуже багато ставків. Але ці стави з’явились зовсім недавно. Янко М.П. доводить, що такі найменування як Ставки, Ставище зумовлені проточністю річок. Для таких річок характерна тиха спокійна течія і значні розливи, схожі до стоків.

Є дві версії походження назви Скригалівка. Перша – від першого поселенця Скригало ва, друга – від назви вулика-дуплянки – крига.

Люди тут оселилися з давніх давен. Їх приваблювали ліси, багаті на різноманітну звірину, ставки, багаті на рибу. Населення займалося землеробством.

Під час Великої вітчизняної війни поблизу Скригалівка діяв партизанський загін, у складі якого було 10 жителів села. За бойові заслуги на фронтах війни 322 чоловік нагороджено орденами й медалями.

Це варто відвідати

Пам’ятник загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні було встановлено у 1953 році.

Перепоховання солдатів відбулося у 1949 році. Звозили останки воїнів з усього села. Під час війни поховані воїни були і в лісі, поряд із діючим кладовищем, і у людських садках.

На стелі були викарбувані прізвища 94 загиблих і 92 невідомих.

У 2004 році встановили додаткову стелу, на якій дописали 21 прізвище із тих же 92 невідомих.

У селі є старе кладовище, яке не діє з 20-х років минулого століття. Протягом багатьох десятиріч у занедбаному стані знаходилося захоронення однієї із заможних селянських родин Градзьонів: гранітні надмогильні плити, пам’ятники та залишки гранітної огорожі.

Весною 2007 року на кладовищі було встановлено хрест, почалися поминальні заходи, які здійснює церковна громада села. Тієї ж весни вперше через 80-90 років впорядкували могилу, в село приїхали внук похованого Градзьона І. Градзьон М.С. з сином, дочкою та внуками.

Тепер вони з іншими нащадками нашого односельчанина приїздять у село, цікавляться його історією, історією своєї родини, захоплюються красою своєї малої батьківщини.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці була збудована у 1857 році. У цьому ж році 14 жовтня її висвятили і вона стала діючою. За часів СРСР церква була у занепаді і протягом багатьох років не працювала.

У 1989 році церкву реставрували за кошти населення сіл Ставки і Скригалівка.

Нині церква діє. Нещодавно жителі відсвяткували 150 річницю церкви.

Пам’ятний знак жертвам голодомору

встановлений у 1999 році на сільському кладовищі. За офіційними даними у 1933-34 роках у Скригаліві та Ставках померло від голоду 157 осіб. Але померлих було значно більше, так як люди вимирали цілими сім’ями і дізнатись точну кількість осіб не було змоги.




Річка Бистрик, притока Ірпеня


СЕЛА ПІВНІ, ДМИТРІВКА, ВОЛИЦЯ

На берегах річки Унави розкинулись поряд три села: Волиця, Дмитрівка, Півні.

Місцеві жителі пояснюють назву Півнів так, що саме в їхньому селі з давніх-давен проживали дуже співучі, голосисті люди. Наче півні співучі. Півні – дуже давнє село, на правій стороні річки Унави. Слово Унава – індоєвропейського походження «чиста, прозора, не вкрита заростями». В деяких давніх документах називається також Пєтухами. З 1775 року село належало польському магнатові Браницькому. Після воз’єднання Правобережної України з Росією Дмитрівка й Півні увійшли до Васильківського повіту Київської губернії.

Назва села Дмитрівка виникла в ХVІІ-ХVІІІ ст. і пішла від імені першого поселенця Дмитра. З походженням назви села пов’язана легенда про кріпака Дмитра, який повертався чумацьким шляхом із Криму, куди їздив по сіль для свого пана, і зупинився на ніч у корчмі, поблизу Волиці. Він вирішив більше не повертатися до пана, і щоб його не знайшли, заховався в густому лісі, на березі невеличкої річки збудував собі житло, завів господарство. З часом до Дмитра приєдналися інші кріпаки-втікачі, які й заснували Дмитрівну.

Південь сучасної Київщини був межею між диким полем і добре заселеними землями. А тому в ХVІ-ХVІІ ст. селяни тікали від своїх панів на вільні землі і створювали нові поселення. Звідси і назва села Волиця. У навколишніх селах пани встановили суворий закон: молоді люди мали право одружуватися лише з мешканками свого села. Всі, хто порушував цей закон, каралися вигнанням з рідного поселення. Такі подружжя оселялися в селі Волиця (від слова «воля»). Ліс навколо поступово вирубувався і осілі вільні козаки також оселялися в цій місцевості.

Дмитрівське лісництво – одне з наймолодших лісництв Фастівського держлісгоспу. Воно організоване 1 жовтня 1992 року у зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС. До його складу ввійшли частина Веприківського та Фастівського лісництв. Площа лісництва – 2841 га. Лісові землі займають 97,8% загальної площі, площа лісових культур – 2335,7 га. Середній вік деревостанів – 53 роки. У Дмитрівському лісництві створена чудова база для заготівлі насіння ялини і живців для укорінення в парниках і теплицях.

Це варто відвідати

Визволення сіл Волия, Дмитрівка та Півні було частиною визвольної операції сіл Фастівського району в роки Великої Вітчизняної війни.

Битва йшла не на життя, а на смерть. Тим, хто дожив до сьогоднішнього дня, назавжди залишаться в пам'яті події листопада 1943 року, коли земля по обидва боки річки Унави здригалася від вибухів і свисту снарядів "катюш"; не забудуться згарища на місцях колишніх хат жителів сіл і ніколи не згасне пам'ять про воїнів-односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.


160 чоловік не повернулися до рідних домівок у Дмитрівку та Півні, де їх так і не дочекалися мати, дружина, діти, рідні. За мужність і відвагу, виявлені в роки війни, 53 чоловіки нагороджено орденами і медалями. В знак глибокої пам’яті про загиблих односельчан у с. Півнях в 1980 році

було відкрито пам’ятний знак, на гранітних плитах якого були викарбувані прізвища загиблих.


На території Дмитрівської сільської ради у двох братських могилах захоронено 69 рядових, сержантів і офіцерів та 21 невідомий солдат, які загинули, визволяючи від німецько-фашистських загарбників наші села Півні та Дмитрівку в роки Великої Вітчизняної війни.

У Дмитрівському лісі по ходу маршруту екологічної стежки, знаходиться братська могила. У цієї братської могили дуже цікава історія. На цьому місці були захоронення ще з часів громадянської війни, правда відомостей про похованих та їхню кількість немає. Під час Великої Вітчизняної війни на території сіл Волиця, Дмитрівка та Півні у 1943 році йшли запеклі бої. На залізничній станції „Скригалівка” був розташований військовий шпиталь. Так, як неподалік від нього була

розташована братська могила часів громадянської війни, то померлих у госпіталі військових та загиблих під час боїв, ховали саме тут, під лісом у селі Дмитрівка.

Також загиблих хоронили і по всьому лісі. Вже потім після війни у 50-х роках збирали останки цих могилок і перезахоронювали у братську могилу.

Так сталося, що ця братська могила об’єднала захисників Вітчизни двох воєн. Тому на цьому місці стоїть пам’ятний знак героям громадянської війни і обеліск загиблим воїнам –визволителям в роки Великої Вітчизняної війни.

На території братської могили стоїть пам’ятник Ігніну Анатолію Олексійовичу (1922-1943 рр.). Рідні поставили його тут, бо останній лист, який надійшов від солдата, був з Дмитрівки Фастівського району. Але пізніше в архівах було знайдено, що загинув Ігнін А.О. у Дмитрівці Києво-Святошинського району. Та рідні не стали переустановлювати пам’ятник, так як „земля одна і цю землю він захищав”.


Церква Іоанна Златоуста
Така от доля склалася у Анатолія Олексійовича Ігніна – захищав Дмитрівку одного району, а похований у Дмитрівці іншого району.

У Півнях знаходиться пам'ятка архітектури – церква Іоанна Златоуста,
1   2   3   4   5   6

Падобныя:

Мій дім, моя хатина, моя хата iconРайонна учнівська конференція " Мій рідний край, моя земля ", присвячена 75-й річниці утворення Миколаївської області
Районна учнівська конференція “ Мій рідний край, моя земля ”, присвячена 75-й річниці утворення Миколаївської області

Мій дім, моя хатина, моя хата iconМайкл Льюис Покер лжецов Предисловие
Порой эта история начинает жить самостоятельной жизнью, но все-таки это моя личная история и моя жизнь. Я все еще сохраняю личное...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconЭнн Райс Черная камея
Если бы я и ожидать стал, то преисподняя – дом мой; во тьме постелю я постель мою; гробу скажу: ты – отец мой, червю: ты – мать моя...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconКарл Густав Юнг Аналітична психологія
Дозвольте насамперед помітити, що моя рідна мова не англійська, І оскільки мій англійська не надто хороший, я прошу вибачення за...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconАндрей Белянин Моя жена ведьма Моя жена ведьма 1
«Белянин А. О. Моя жена — ведьма: Фантастический роман»: армада: «Издательство Альфа книга»; М.; 2000

Мій дім, моя хатина, моя хата icon«Моя семья, мой дом, моя Родина»
Это познавательное занятие о культуре, семейных традициях воспитания детей в адыгских семьях

Мій дім, моя хатина, моя хата iconСочинение «Моя бабушка учитель»
Куйта. В этой деревне есть школа, которая рассчитана только на 9 классов. В этой школе есть, на мой взгляд, самый лучший учитель...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconО проведении областного конкурса моло
...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconГ. А. Ветошкина Е. В. Подзюбанов
Основной интерес вызывает у Бодлера изобразительное искусство. Среди мыслей и афоризмов в дневниках Бодлера читаем: «Восславить культ...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconЕсли бы меня спросили, что для меня значит Котлас, я бы ответила, что Котлас это мой дом, моя жизнь, и моя родина

Размесціце кнопку на сваім сайце:
be.convdocs.org


База данных защищена авторским правом ©be.convdocs.org 2012
звярнуцца да адміністрацыі
be.convdocs.org
Галоўная старонка