Мій дім, моя хатина, моя хата




НазваМій дім, моя хатина, моя хата
старонка2/6
Дата канвертавання01.12.2012
Памер0.88 Mb.
ТыпДокументы
1   2   3   4   5   6
майстерні, а також з інших місцевостей». На початку 1909 р. у Києві була влаштована друга кустарна виставка. І знову роботи Оленівської майстерні Варвари Николівни були нагороджені великою срібною медаллю.

Маючи на меті перетворити Оленівськuй навчально - реміснuцький заклад на майстерню мистецького промислу, Варвара Николівна у 1912 р. запрошує до співпраці професійного художника Василя Григоровича Кричевського. Це був видатний і своєрідний маляр, педагог і мистевознавець. За ескізами В.Кри­чевського в Оленівськїй майстерні були виконані килими та декоративні тканини, що з успіхом експонувалися на виставці 1913 р. у Петербурзі. Більшість експонатів

цієї виставки потрапили до пpиватних осіб, частину направлено на продаж до

Берліна, Парижа, США. Вироби Оленівської майстepнi були відзначені у Петербурзі золотою медаллю.

В.Н.Ханенко утримувала сирітський приют, який був відкритий в селі на початку ХІХ ст. Дітей було багато, вихователями та обслyгою були місцеві жителі, а вихованці - діти з Київської області. Сиротинець функціонував і після бурхливих революційних подій 1917 р.

У 1965 р. дитячий будинок було розформовано, більшість працівників перейшли працювати у дитячий садок.

З 1903 р. в Оленівці існувала агрошкола, започаткована

В.Ханенко, яка повинна була вчити селян господарювати грамотно, застосовуючи життєвий досвід і агротехнічні досягнення. Ця школа випустила багато досвідчених агрономів: Ємця Опанаса Танасійовича, Дубового Івана Максимовича, який в 50-х рр. ХХ ст. був головою колгоспу в Оленівці. На основі досвіду aгpoшколи у 1939 р. було створено нayково-дослідну станцію, яка існує і досі. Через рік станція мала вже декілька лабораторій зі своїми напрямками в роботі та бібліотеку на 2 тис. книг.

По закінченню Великої Вітчизняної війни станція запрацювала знову. Особливо пожвавилась наукова робота з приходом у 1947 р. відомого селекціонера Крайового Івана Митрофановича, заслуженого агронома України, кандидата сільськогосподарських наук, автора багатьох сортів помідорів, динь, кавунів, гарбузів, капусти. До 1953 р. зі станцією співпрацювали знамениті вчені- ­селекціонери України: академік В.П.Бушинський, професори Чирков, Владимиров. У 1954 р. до станції прибуло багато молодих селекціонерів, серед яких Гуща Микола Андрійович, що працює понині, тільки тепер на базі селища Борова, яке до 1975 р. було філіалом Оленівської селекційної станції.

Все далі відходять у минуле події, що відбувалися у нашому селі за часів

знаменитих меценатів, (останніх власників села) родини Ханенків Варвари і Богдана.




Це варто відвідати

В Оленівці поряд із історичними стоїть сучасний пам’ятник людської скорботи – меморіал загиблим воїнам Великої Вітчизняної війни . Не тільки жителі Оленівки та громадяни України і Росії знайшли тут останній прихисток, а й син далекої Осетії ласкаво посміхається до своїх майбутніх потомків. Щорічно його вже дорослий син приїздить на свято Перемоги, щоб вклонитись могилі батька в далекому селі Оленівка.

За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни 77 жителів села нагороджено орденами й медалями.


СЕЛО ФАСТІВЕЦЬ

Село Фастівець розміщено за 7 км від м. Фастова.

Біля села розташовані 26 високих могил. Одна з них називається Забродня, а дві – Черняковські.

Вчені стверджують, що до 512 року до н. е. стосунки між скіфами і праслов’янськими племенами були мирними. Інакше в землях наших предків скіфи не розміщували б своїх святинь – курганських поховань вождів. У скіфів були споконвічні вороги – перси, нашестя яких вони побоювались. Це й було причиною розміщення курганів далі від небезпеки. А на похоронах й тризні виражалася скорбота й горе, або “фає-хаст” на мові скіфів. Це і дало назву селу. Жителі села тлумачать назву по-своєму, від назви м. Фастова.

У ХІХ столітті в районі сіл Фастівець, Мар’янівка та Оленівка було нараховано 57 скіфських курганів. З них у 1845-1846 рр. були розкопані курган Переп’ята поблизу села Фастівець та курган Переп’ятихи, що біля села Мар’янівка. Розкопки здійснювала Археографічна комісія на чолі з професором Київського університету Миколою Дмитровичем Іванішевим, відомим у науковому світі редактором видання письмових пам’яток з історії України. Кургани Переп’ята і Переп’ятихи було обрано як об’єкт археологічних досліджень невипадково. Вони згадуються в літопису під 1159 роком (дарча грамота Києво-Печерському монастирю, яку приписують князю Андрію Боголюбському) і відносяться до числа межових

знаків, розташованих на кордоні земельних володінь лаври. Ще раніше обидва кургани фігурують при описанні битви Юрія Долгорукого з київським князем Ізяславом Мстиславовичем у 1154 році. За народними легендами, під насипами курганів поховано міфічного князя Переп’ята та його жону Переп’ятиху.

За народним переказом, в стародавні часи поблизу Києва жив проводир невідомого народу Переп’ят. Одного разу, почувши про наближення ворогів до своїх володінь, він зібрав військо і, залишивши жоні управління, пішов на ворога. Щоб виручити чоловіка або помститися ворогу за його смерть, вона зібрала дружину і виїхала слідом за Переп’ятом. Рано-вранці, коли туман вкрив поля, вона зустріла якесь військо. Прийнявши його за вороже, яке вбило чоловіка і його дружину, Переп’ятиха з люттю напала і в першому запалі битви вбила свого чоловіка. Після битви, побачивши свою помилку, дружина Переп’ята з відчаю вбила себе. Дружинники насипали над їх тілами дві високі могили і назвали одну з них Переп’ятом, другу - Переп’ятихою.

Під час розкопок кургану Переп’ята було знайдено рештки воїна з військовими обладунками і скелет коня. По характеру це поховання відносять до поховань скіфського періоду. Речі, знайдені під час розкопок, було передано М.Д.Іванішевим в основному до Музею старожитностей Київського університету. Однак деякі знахідки потрапили до приватної колекції цивільного губернатора І.І.Фундуклея і знаходились там принаймні до середини 70-х років минулого століття. Пізніше знахідки з курганів експонувалися на виставках (1874, 1879 рр.) археологічних з’їздів у Києві. На початку ХХ ст. речі з курганів увійшли до зібрань Київського художньо-промислового і наукового музею, створеного у 1904 році на основі університетського музею старожитностей. У наш час поховальний інвентар зберігається в Державному історичному музеї України та Музеї історичних коштовностей України (Київ).

Розкопки поблизу Фастівця проклали перші маршрути вивчення старожитностей краю. Знаменно, що в них брав участь наш великий поет Тарас Григорович Шевченко. Побував на Фастівщині Тарас Григорович у 1846 році, працюючи по закінченні Петербурзької Академії мистецтв спершу позаштатним, а потім і штатним художником Археографічної комісії. Згодом цю комісію було реформовано і скеровано переважно на археологію. До її завдань входило дослідження стародавніх пам’яток усього Київського генерал-губернаторства, зокрема, курганів Переп’ята і Переп’ятихи.

Т.Шевченко прийняв запрошення брати участь у розкопках. Ця робота не лише давала можливість поету мати постійний заробіток, а й розширювати коло його знайомств серед учених і діячів культури України, займатися малюванням, поезією, історією, фольклористикою, етнографією і археологією. У Київській

археографічній комісії Т.Шевченко працював з 10 грудня 1845 р. до 1 березня 1847 р. і зробив значний вклад у вивчення рідного краю в ході тривалих подорожей за дорученням цієї установи. У період розкопок кургану Переп’ята (липень-сернень 1846 р.) учасники експедиції жили на квартирах селян села Фастівець. Т.Г.Шевченко жив на квартирі у Ліпських.

Тарас Шевченко змалював цю могилу до розкопок і після них, змалював знайдені тут речі, типи селян того часу, окремі побутові сцени, записав народні пісні: «Ой, пише, пише нам імператор до князя Котляренка», «Під городом, під Солідоном», зробив олівцем 12 начерків та замальовок (найпоказовіші з них: «Могила Переп’ята», «Пейзаж», «Селяни»).

Короткочасні відвідини Фастівщини і зібраний Шевченком тут матеріал залишили досить помітний слід у творчості поета. Відбуваючи згодом десятирічне заслання в Орловській фортеці за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, він знову звернувся до історичного минулого Фастівщини. Так у першій із створених на засланні поезій на історичну тематику «Іржавець» Шевченко згадує «фастівського полковника» Семена Палія, вболівача за долю України:

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з фастівським полковником

Гетьмана єднали

Перебування Тараса Шевченка в селі Фастівець увіковічнено встановленням пам’ятника Великому Кобзарю наприкінці 90-х років (скульптор А.Древецький ) у центрі села у парку, що носить нині ім’я поета.

60-ті роки ХХ століття – час апогею войовничого атеїзму в Радянському Союзі, боротьби з релігійними культами. Як і в багатьох містах і селах України, була знищена церква і в селі Фастівець, а на її місці розбито парк Слави.

Із здобуттям незалежності почалося відродження духових святинь нашого народу, відновлення і спорудження храмів. З ініціативи громади села, за сприяння місцевого господарства ПСП «Фастівецьке» і його

голови І.Д.Зеленька та за кошти пожертвувань жителів сіл Клехівка і Фастівець у 2001 році у селі Фастівець споруджено каплицю на сільському цвинтарі, а у селі Клехівка – храм Архистратига Михаїла, у день відкриття якого патріарх Філарет вручив

Зеленьку І.Д. орден Святого рівноапостольного князя Володимира Великого.


СЕЛО ВЕЛИКА СНІТИНКА

Перше поселення на території теперішнього села виникло ще в ХІ столітті. На території Великої Снітинки знайдено дві срібні римські монети ІІ ст. н.е. На околицях збереглись залишки чотирьох городищ часів Київської Русі та великий курган, який має назву «Могила Сорока», і замковище, оточене земляним валом і ровом, які називають Палієвими.

Свого часу із південних степів кочівники, тікаючи від нападників, дійшли до центральних

регіонів. Окремим з них сподобалась багата, зручна місцевість, і вони

поселилися біля ріки Снітка. Своє поселення вони назвали Масанами. Звідки ця назва, достовірно невідомо.

Але пізніше поселенці стали себе називати не масанцями, а снітинцями. Таких поселень було два. Більше отримало назву Велика Снітинка, менше – Мала Снітинка. Велика Снітинка розташована за 7 км від районного центру і за 5 км від залізничної станції Снітинка.

На початку ХVІІ століття село захопили польсько-литовські загарбники. Велика Снітинка разом з Мотовилівкою належала панам Аксакам. Снітинкою село назвав Палій, який володів цим селом після від’їзду Аксаків у Польшу. Після Палія село дісталось разом з Фастовом литовським єпископам, але спадкоємці Аксаків домагались повернення Снітинки в їх рід.

За Андрусівським миром, Фастівщину розділили між собою Росія та Польща. Фастів належава Польщі, а частина Мотовилівки – Росії, В.Снітинка стала кордоном, що проходив тоді по річці Стугна.

З іменем Семена Палія пов’язана назва великого ставу, що називається Паліївщина. Фастівський полковник Семен Палій поселення передав одному з своїх близьких помічників Снятенку, звідси й пішло найменування Снітинка. За іншою версією назва села пішла від назви річки Снітка.

Річка Снітка - це права притока Унави. Назва, імовірно, від снить – так у народі називають різні їстівні зонтичні рослини, найчастіше яглицю, що колись вживались як овоч. Походить від східнослов’янського snetь (зонтична рослина) або праслов’янською snetь (стовбур). Мабуть, в долині цієї річки була поширена снить. Інше пояснення назви - від слов’янського слова «снедь». Так називалась риба, що водилася у Снітці у величезній кількості. Ловили її навіть руками.

Приходська церква Святителя Миколи існувала вже у 1746 році. Священником при ній у той час був Микита Білявський, рукопокладений у 1744 році за проханням Фастівського єпископа Самуеля Орги. Ця давня церква є й зараз.

У 1905 році в селі вибухнуло повстання проти поміщика. 2 березня 1907 року відбулася збройна сутичка між поліцією та селянами й робітниками, які намагалися звільнити заарештованих за антиурядову пропаганду І.Єгорова та К.Ганжу. Під час сутички кількох жителів було вбито й поранено. У квітні 1912 року відбувся страйк сільськогосподарських робітників. У 1918 році понад 200 жителів села боролися за нову владу в складі партизанського загону, яким командував О.Майданюк.

За бойові подвиги на фронтах Великої вітчизняної війни 236 чоловік нагороджено орденами й медалями.


СЕЛО МАЛА СНІТИНКА

Про походження назви села Мала Снітинка йдеться в нарисі «Село Велика Снітинка».

Неподалік Малої Снітинки розкинулось село Велика Офірна, що розташувалось на правому березі річки Унава за 7 км. від станції Фастів. Назва села походить від польського слова фірувати – дарувати. Отже, Офірна – подарунок. Ця назва походить від того, що один з польських магнатів подарував цей населений пункт (тобто В.Офірну) Київському Братському монастирю ще в XVІІ ст. Біля с. Малої Офірни досліджено курган скіфського часу (VІ ст. до н.е.). поблизу Малої Снітинки збереглися залишки трьох стародавніх городищ.

Перше відоме нам письмове джерело про В.Офірну датується 1757 роком. Населений пункт, який виник поряд, назвали Мала Офірна.

У другій половині XVІІ століття піп Мізецький із Снігурівки турбувався, щоб великоофірянці не відходили від віри християнської й намовляв селян, щоб вони клопотали про побудову в селі Велика Офірна каплиці.

Таке приміщення каплиці існувало до 1918 року, коли прокотилася хвиля українізації церковного відправлення. Каплиця була перетворена на церкву, яку висвятили на Михайла і вона стала функціонувати як церква.

У Малій Снітинці є хрест –

пам’ятний знак постійної стоянки чумаків по дорозі з Криму на Київ і місця страти гайдамаків, який було встановлено у 1995 році.

З 1911 року у селі Мала Снітинка почав розроблятися кам’яний кар’єр, промислове добування каменю. На цих кар’єрах працювала селянська біднота з с. Мала Снітинка і навколишніх сіл.

Зима 1915 року була сніжною, весна – пізня, раптова, дощова. Не зуміли купці зберегти свої кар’єри і їх залила вода.

Тільки в 1926 році приїхали спеціалісти з Фастова і відкрили новий кар’єр. Роботи велися вручну,

граніт брилами вивозили підводами у Фастів. У 1929 році був відкритий ще один кар’єр, який проіснував до 1934 року.

Справжнє механізоване добування, переробка і вивозка граніту почалася з 1957 року. «Укргазнафтотрест» створив

Фастівський гранкар’єр, який і приступив до добування граніту. Могутні насоси протягом декількох місяців викачували воду з колишніх кар’єрів. Кар’єр став механізованим підприємством, де абсолютно все виконувалося механічно.

Люди тільки керували технікою. Щомісяця кар’єр добував 2500 м³ граніту, з них 2000 м³переробляв на щебінь. При кар’єрі був бетонний цех, що виготовляв будівельно-монтажні конструкції. На даний час кар’єри заповнилися водою, є базою відпочинку жителів навколишніх сіл і м. Фастова.

Ландшафти в селі Мала Снітинка розчленовані ярами та балками. У багатьох місцях на поверхню виходять підземні води у формі джерел. На хуторі Тарасенки, що розташований в північно-східній частині від села Велика Офірна є багато джерел, але одне із них відоме своїми цілющими властивостями. Круглий рік вода джерела має однакову температуру, підвищений вміст срібла. З практики доведено, що постійне вживання води бадьорить людину, підвищує імунну систему організму. Джерело приваблює до себе багатьох мандрівників, тому що розташоване в мішаному лісі, навколо нього дуже гарний краєвид.

Джерело освячене і в честь посвяти було встановлено хрест.

СЕЛО ДОРОГИНКА

Село існувало ще в ХІІ ст. і в середині цього ж століття було повністю зруйноване монголо-татарами.

Згідно з повір’ям у ХVІІ ст. поселився у селі запорізький козак Дорош, від імені якого і пішла назва населеного пункту. На околиях сіл Дорогинка та Кощіївка, які розміщені поруч, знайдено багато прясниць з червоного шиферу часів Київської Русі.

У 1600 р. в селі була побудована Свято-Михайлівська церква – одна з найдавніших в Україні, в даний час реставрована і діє в музеї просто неба в Пирогово.

В 1942 році в Дорогинському лісі виникла підпільна антифашистська група, яка в квітні 1943 року влилась у Васильківський партизанський загін під командуванням Героя Радянського Союзу А.С.Грисюка. В листопаді 1943 року фашисти зробили спробу спалити Дорогинку за участь жителів у партизанському русі, але село врятували радянські війська. За бойові подвиги на фронтах Великої вітчизняної війни понад 200 жителів села нагороджено орденами й медалями.

Тихеньке невелике село стоїть в оточенні лісу. Його вулиці непомітно переходять в лісові дороги. Одна з них веде до садиби Дорогинського лісництва, яка розмістилась в мальовничому куточку, на узліссі.

Споруджена контора на березі річці Шинкарівка, на ній же знаходяться два ставки. Круті схили до води, які поросли деревними і чагарниковими породами, нагадують гірські Альпи.

Тому чисельні відвідувачі (а це також і мешканці інших міст і сіл) називають тутешню красу швейцарською.

Якщо підніматися сходинками до контори, погляд відразу зупиняється на могутньому велетні, в порівнянні з яким звичайні дерева здаються карликами. Це зустрічає Вас патріарх лісів - дуб! Велична краса дуба викликає захоплення кожного. Здається, тісно його багаточисельним величезним гілкам, кожна з яких сама величиною з крупне дерево. Ніби гігантська парасоля кидає крона дуба густу тінь на газон. Цей екземпляр дуба звичайного має висоту 26 м, діаметр стовбура - 130 см.

Скільки історичних подій бачило це дерево на своєму віку, скільки

людських поколінь змінилось протягом життя цього рідкісного довгожителя! Воно пережило часи царизму, революцій, радянську епоху. Було свідком і більш близьких подій. У роки Великої Вітчизняної війни повз нього проходив до лісу партизанський загін Героя Радянського Союзу Грисюка А.

У лісі переховувались місцеві підпільники та врятована від робіт у Німеччині професором Буйком молодь. Звідси спостерігали за ворогом і здійснювали активну діяльність партизани.

А дуб все росте і зеленіє, хоча вік у нього вже поважний - більше 200 років.

У 29 кварталі Дорогинського лісництва росте велетенська сосна. Це ботанічна пам’ятка природи „Вікова сосна”, занесена в реєстр природо-заповідного

фонду Київської області. Розміри її дійсно вражаючі: висота близько 34 м, діаметр на висоті грудей 120 см. А двохсотрічний вік не псує краси лісової мешканки, а лише робить її виразнішою.

Це варто відвідати

Погруддя Г.Ф.Морозову - основоположнику

вчення про ліс, роботи скульптора Г.Воропая


Пам’ятник загиблим воїнам

в селі Дорогинка






Пам’ятник загиблим воїнам

в селі Кощіївка


Пам’ятний знак розстріляним односельчанам

в роки Великої Вітчизняної війни

1   2   3   4   5   6

Падобныя:

Мій дім, моя хатина, моя хата iconРайонна учнівська конференція " Мій рідний край, моя земля ", присвячена 75-й річниці утворення Миколаївської області
Районна учнівська конференція “ Мій рідний край, моя земля ”, присвячена 75-й річниці утворення Миколаївської області

Мій дім, моя хатина, моя хата iconМайкл Льюис Покер лжецов Предисловие
Порой эта история начинает жить самостоятельной жизнью, но все-таки это моя личная история и моя жизнь. Я все еще сохраняю личное...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconЭнн Райс Черная камея
Если бы я и ожидать стал, то преисподняя – дом мой; во тьме постелю я постель мою; гробу скажу: ты – отец мой, червю: ты – мать моя...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconКарл Густав Юнг Аналітична психологія
Дозвольте насамперед помітити, що моя рідна мова не англійська, І оскільки мій англійська не надто хороший, я прошу вибачення за...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconАндрей Белянин Моя жена ведьма Моя жена ведьма 1
«Белянин А. О. Моя жена — ведьма: Фантастический роман»: армада: «Издательство Альфа книга»; М.; 2000

Мій дім, моя хатина, моя хата icon«Моя семья, мой дом, моя Родина»
Это познавательное занятие о культуре, семейных традициях воспитания детей в адыгских семьях

Мій дім, моя хатина, моя хата iconСочинение «Моя бабушка учитель»
Куйта. В этой деревне есть школа, которая рассчитана только на 9 классов. В этой школе есть, на мой взгляд, самый лучший учитель...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconО проведении областного конкурса моло
...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconГ. А. Ветошкина Е. В. Подзюбанов
Основной интерес вызывает у Бодлера изобразительное искусство. Среди мыслей и афоризмов в дневниках Бодлера читаем: «Восславить культ...

Мій дім, моя хатина, моя хата iconЕсли бы меня спросили, что для меня значит Котлас, я бы ответила, что Котлас это мой дом, моя жизнь, и моя родина

Размесціце кнопку на сваім сайце:
be.convdocs.org


База данных защищена авторским правом ©be.convdocs.org 2012
звярнуцца да адміністрацыі
be.convdocs.org
Галоўная старонка