1. Трипільська культура 4




Назва1. Трипільська культура 4
Дата канвертавання18.11.2012
Памер155.03 Kb.
ТыпДокументы


ЗМІСТ

Вступ 3

1. Трипільська культура 4

2. Культура кіммерійців, скіфів та сарматів 7

3. Грецькі колонії 11

4. Слов’яни 13

Висновок 16

Список використаної літератури 17


Вступ

Складні та багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого, збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.

В умовах незалежної Української держави вивчення її культури – важливе питання. Адже це питання про те, хто такі українці і звідки пішов український народ, питання його прабатьківщини, часу його виникнення, місця серед інших жителів планети. Люди хочуть знати себе, своє коріння, своє походження.

Український народ є автохтоном (аборигеном) на своїй землі. Це означає, що він живе на тій самій території із самого початку свого виникнення.


1. Трипільська культура

Найяскравішою археологічною культурою епохи енеоліту (мідно-кам'яний вік - 2,5 тис. рр. до н.е.) була трипільська, пам'ятки якої виявлені в лісостеповій зоні на величезних обширах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Назва її походить від однойменного села на Київщині, де її залишки вперше були досліджені ще на початку 90-х років минулого століття українським археологом чеського походження В. Хвойкою. Вона була поширена від південне-східного Прикарпаття до Дніпра переважно на території лісостепової смуги Правобережної України та Молдавії на площі приблизно 190 тис. кв. км.. Ця культура поширилась на Придніпров'ї, Побужжі, Прикарпатті, Волині, тобто на більшій частині території України.

Особливістю трипільської культури був досить тривалий період (1500-2000 рр.) поступового розвитку. Походження цієї культури остаточно не з'ясовано. Одні вчені вважають, що її залишили місцеві неолітичні племена буго-дністровської культури, інші стверджують, що її носіями були прийшлі племена із Балкан чи Східного Середземномор'я, а дехто дотримується думки, що вона з'явилася в результаті злиття як місцевої, так і привнесеної культур. Трипільські племена були об'єднані в народ – попередник індоєвропейської сім'ї народів. Ці племена поступово освоїли територію нинішніх Румунії, Молдови, Побужжя, Південної Київщини й частини Лівобережної України. Трипільська культура належала найбільш розвиненій групі племен того часу. Ці племена були обізнані з обробітком заліза, міді, вміли виготовляти знаряддя праці, зброю, оздоби, будувати прямокутні наземні житла з дерев'яним каркасом, ліпити досконалий гончарний посуд, прикрашений поліхромною або промальованою орнаментацією у формі спіралей, стрічок та інших композицій.

Провідними галузями господарства цих племен були орне землеробство, рільництво та скотарство. Вирощували всі основні хлібні злаки. Трипільці вирощували абрикоси, сливу, аличу, тобто ті культури, які дійшли до наших днів. Знаряддями обробітку ґрунту спочатку була мотика з кам'яним або роговим кінцем, а згодом – рало, плуг і тяглова сила тварин: биків і коней. Урожай зернових збирали крем'яними серпами, мололи зерно кам'яними жорнами. Це різко підвищило загальну культуру землеробства, виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування. Розводили велику й дрібну рогату худобу. Полювання та риболовля перетворились на допоміжні види діяльності.

Проживали трипільці в поселеннях, розташованих поблизу рік на першій і другій надзаплавних терасах. На ранньому етапі існування цієї культури поселення мали з кілька десятків жител та господарських будівель, розміщених рядами або по колу. Число мешканців досягало кількасот. Найтиповішим житлом було глинобитна одно та двоповерхова будівля прямокутної форми з кількома приміщеннями, з глиняними підлогами, оштукатуреними і пофарбованими, переважно в червоний колір стінами і мали вікна, призьби, печі з припічками й коминами назовні, глиняні долівки. Перший поверх призначався, як правило, для печі, зберігання інвентарю, помолу зерна, а верхній – для житла. Покрівля була двосхила, крита соломою і, мабуть, знизу обмазана глиною. У кожному будинку проживали, як правило, дві – три споріднені парні сім'ї. Такі поселення розташовувались біля річок і складалися з кількох десятків наземних жител, зведених рядами або колом одне біля одного. До них прилягали господарські приміщення. Основні знаряддя праці – ножі, мотики, різці, свердла, предмети побуту і прикраси, тесла – виготовлялися з каменю, кременю, кістки, рогу, глини. Були й металеві вироби. Наприклад, з міді. При виробленні знарядь праці використовували дриль з кам'яним свердлом. Трипільські племена, які не мали на своїй території покладів міді, шляхом торгового обміну з населенням Середземномор'я і Балканського півострова, одержували мідні сокири, ножі, кинджали, рибальські гачки, шину, побутові речі і прикраси.

Доля трипільських племен остаточно не з'ясована. Феномен зникнення трипільської культури ще і сьогодні лишається нерозгаданим. Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Коли вона зникла (в кінці III тис. до н.е.), в межах цієї території ще довго не було такого самобутнього та яскравого культурно-історичного явища.

Частина дослідників вважають трипільців прямими предками нинішніх українців, інші заперечують це. Безперечно, трипільська культура мала виняткове значення у формуванні багатьох етнічних рис українського народу. В українському килимарстві, гончарстві, вишивках, писанках багато геометричних та рослинних орнаментів, які дуже нагадують орнамент неолітичної доби на Україні й зокрема – трипільців.


2. Культура кіммерійців, скіфів та сарматів

Але культура має свої закони розвитку. Культура любить спадковість. І якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то цілий ряд елементів їхньої культури став органічною належністю культури українського народу. Це - система господарства, декоративний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки. В цьому плані можна говорити, що українська культура є оригінальним синтезом автохтонних попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Останнім сприяло те, що Україна розташована на основних шляхах між Євразією та Азією. Вона одночасно належить і Сходу, і Заходу.

Автохтонними джерелами української культури можна вважати трипільську культуру IV—III тис. до н.е. і кіммерійсько-скіфо-сарматський культурний симбіоз II—І тис. до н.е. Автохтонні чинники української культури дійшли і збереглися до XX ст., особливо у способі життя, ментальності сільського українця. Але революції та війни, колективізація та голодомори підірвали коріння цієї глибоко народної культури.

Знаходячись на західному кінці великого євразійського степу (Азія, за античними джерелами, починалася за Доном), Україна часто ставала жертвою войовничих кочівників. Найдавнішим народом на українському терені, ім'я якого зберегла історія, були кіммерійці. Вони займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Історичні пам'ятки цих племен відносяться до IX - першої половини VII ст. до н.е.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки:

1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;

4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів — іраномовних кочівників.

Найдавніші згадки про них датовані серединою VII ст. до н.е., містяться в ассирійських клинописах. В середині - другій половині VI ст. до н.е. відбулося перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров'я і степовий Крим. Наприкінці VI ст. до н.е. тут сформувалась скіфська держава. Свого розквіту вона досягла в IV ст. до н.е. У V ст. до н.е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію та описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» .скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.

Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із , померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання .скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, і хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її.

Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам'яток. їх знаходять на Півдні України у величезних курганах, де хоронили скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, прикрашена заглибленим геометричним узором, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер, так званий звіриний стиль. Його основою були зображення оленя, барана, коня, кошачого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. Відомий дослідник української культури Мирослав Сейчишин вважає, що скіфське мистецтво було одним із джерел слов'янської культурної спадщини. На думку іншого дослідника історії, Омеляна Пріцака, українці успадкували від скіфів деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач) запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати - інше могутнє плем'я кочівників зі Сходу. Вони завоювали й асимілювали більшу частину скіфів і панували у причорноморських степах майже 400 років - від II ст. до н.е. до II ст. н.е. Спочатку сармати мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою.

Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії.

Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

3. Грецькі колонії

У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північного Причорномор'я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки заснували цілу низку міст-держав: Тіру, Ольвію (у перекладі з грецької - щаслива), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Панті-капей (сучасний Керч), Феодосію. Вони існували тут протягом майже тисячоліття. їх занепад припадає на рубіж ІІІ-ІV ст. н.е.

У IV ст. до и. є. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі -Криму, Пантікапей (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. Кілька .століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. є. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі.

Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами об'єднаними династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. є. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. є. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гунни.

Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з ірецькою колонізацією на територію Причорномор'я та Подніпров'я прийшло письмо. Звідси бере свій початок писемний період української історії. Значну роль в культурному житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика, живопис, скульптура. До нашого часу пам'ятки мистецтва дійшли у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів. В І ст. до н.е. - III ст. н.е. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому суттєво впливала на розвиток української культури римська античність.


4. Слов’яни

На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформувались слов'яни. Вперше про них — венедів чи венетів — згадують римські автори І—II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Про-копій Кесарійський та Іоанн Ефеський. Тацит високо цінив венедів, вважав їх культурним народом, який вмів будувати гарні будинки, знав військовий порядок та дисципліну, був добре озброєним і хоробро воював з ворогами. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів єдиним народом.

В III ст. до н.е. і до II ст. н.е. праслов'янам була характерна так звана зарубинецька культура. Одне з поселень цього періоду виявлене біля с. Зарубинців на Переяславщині. Це дало назву і всій культурі.

Зарубинецька культура склалася на місцевій основі, але вона увібрала у себе ряд досягнень східних народів. Основними категоріями пам'яток зарубинецької культури є поселення та могильники. Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови. Житла будувались біля річки з дерев, а обмазувались глиною. Причому вони розташовувалися безсистемно, часто перебудовувались.

Носії зарубинецької культури були осілими землеробами, але займались і скотарством. Населення володіло рядом добре розвинутих ремесел, знало виплавку заліза, ковальську справу. Зарубинці вже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.


У II ст. н.е. зарубинедька культура припинила своє існування. На зміну їй у Лісостеповій зоні сучасної України у II ст. н.е. прийшла так звана черняхівська культура (назва походить від назви с. Черняхів, нині Кагарлицького р-ну Київської області). Пам'ятки цієї культури відкрив археолог В.В.Хвойка у 1899 р. Культура черняхівців у своїй основі сформувалася на ґрунті зарубинецької культури. Як і зарубинці, черняхівці займалися в основному землеробством. Поширеними були також скотарство, різні ремесла. Покійників перед похованням спалювали. Проіснувала ця культура до V ст.

Землеробський характер економіки позначився і на побуті слов'ян. Давній слов'янський календар відбиває цикл сільськогосподарських робіт. На це вказують назви місяців: січень (місяць, коли підсікають дерева, звільняючи під посіви ділянки лісу), березень або березозол (місяць, коли дерева спалюють на золу, щоб удобрити землю), квітень (місяць, коли цвітуть плодові дерева), травень (місяць трави), серпень або жнивень (місяць збирання врожаю).

Одночасно з черняхівською культурою існувала київська культура. Вона сформувалась як самостійна на базі зарубинецької під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й утвердилась на просторі від Середнього та Верхнього Подніпров'я до курського Посейм'я. Люди жили окремими родами по ЗО чоловік. Декілька будівель мали подобу хутора. Для спільної боротьби з ворогами ставили «город» (свого роду фортецю, укріплення). Пізніше біля «города» виростали «остроги» - огороджені поселення купців.

У другій половині І тисячоліття у різних місцевостях України існували лука-райковецька (VIII—IX ст.), волинцівська (VII-VIII ст.), роменська (VII—VIII ст.) та інші культури. Люди були об'єднані в східнослов'янські союзи племен - дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

Стародавні слов'яни досить добре знали природу свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії -політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов'ян був Перун - бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог - «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог - бог вітру й негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коляда. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв'язок з нею. Слов'яни думали, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».

Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язичницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися руками землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров'я, сили і щедрості природи-матері, землі-годувальниці. З дитинства виховувалося чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і комашки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад, бити палицею по землі.

Для світогляду стародавніх слов'ян був характерний антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.

Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвивалася монументальна архітектура - будувались язичницькі рублені з дерева храми - великі за площею та високі багатоглаві споруди. У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, проведені в 1981-1982 рр. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни палацу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.

Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язичницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.

Висновок

Якщо окинути поглядом розвиток людського життя на території України початку І ст. н. є., то належало б виділити три окремих типи суспільства, що сформувалися у трьох різних географічних зонах. Лісисті рівнини півночі та північного заходу населяли землероби. Захищене від нападників лісами та болотами, це найдавніше населення краю це знало політичної організації, було слабким у воєнному відношенні та культурно відсталим. Але як і інші селяни, ці землероби вирізнялися надзвичайною витривалістю: завойовники не раз приходили і зникали, а вони и далі чіпко трималися землі, що їх годувала.

Кочовики неподільно панували на широких просторах степу Намагаючись захопити якнайбільше території, ці при: бульці зі сходу створили на території України перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто ворогували між собою, не раз руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ і здобичі політичні структури, створені іншими.

Нарешті, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинули міську цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.


Список використаної літератури:

Давня історія України :В 2-х кн. Кн.. 1. – К., 1994; Кн.. 2. – К., 1995.

Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. — За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — К., 2004.

Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К: Центр навчальної літератури, 2005.

Крип'якевич І. Історія української культури. – К: Либідь, 2002.

Півтора Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993.

Субтельний О. Україна історія. – К: Либідь, 1993.

Чмихав М.О. Давня культура: Навч. посібник. – К., 1994.

Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т., Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.

Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. – К: МАУП, 2003.


Дадаць дакумент у свой блог ці на сайт

Падобныя:

1. Трипільська культура 4 iconВідкриття та дослідження трипільської культури
Кукутень. Протягом останніх років трипільська культура дивовижним чином трансформувалася у цивілізацію І з пересічної археологічної...

1. Трипільська культура 4 iconМови трипільської культури
Україною незалежності помітно посилився інтерес І представників різних наук, І широкої громадськості до джерел І найдавніших етапів...

1. Трипільська культура 4 iconАмериканская культура
Культура аборигенов. Культура колониального периода (1607 – 1783). Культура эпохи становления государства и формирования нации (1783...

1. Трипільська культура 4 iconТитульный список ремонта и благоустройства объектов муниципальных учреждений города Твери по отрасли Культура и физическая культура
Твери по отрасли «Культура и физическая культура» на 2010 год» к Плану экономического и социального развития города Твери на 2010...

1. Трипільська культура 4 iconКультура спілкування І мовний етикет
Доброго дня, дорогі друзі! Вітаємо вас усіх на сьогоднішній конференції «Культура спілкування та мовленнєвий етикет». Наша зустріч...

1. Трипільська культура 4 icon1 Проблема праісторії та витоків української культури
Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі

1. Трипільська культура 4 iconМетодическая разработка урока-презентации «Культура ацтеков»
По программе Г. Даниловой. Используется при изучении темы: Культура Мезоамерики

1. Трипільська культура 4 iconПолитическая культура журналиста преподаватель Сидоров В. А. Обязательная литература
Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полит исслед. 1992. №4

1. Трипільська культура 4 iconКультура это не достояние какой-либо одной нации. Культура беспола, безнациональна и не религиозна. Её высочайшим проявлением являются великие подвижники и
Бога. Одна и та же философия "разлилась" по различным условиям бытия и получила название и терминологию в соответствие и с национальными...

1. Трипільська культура 4 iconФедеральное агентство по образованию
Физическая культура для лиц с отклонениями в состоянии здоровья (Адаптивная физическая культура)

Размесціце кнопку на сваім сайце:
be.convdocs.org


База данных защищена авторским правом ©be.convdocs.org 2012
звярнуцца да адміністрацыі
be.convdocs.org
Галоўная старонка